Розбите дзеркало
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Павутиння мороку #1
- Год: 2020
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-8097-7
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Розбите дзеркало». Краткое содержание книги:
Навіть зрозуміла, як її тепер зватимуть — Аліса.
Не донька чернігівського прокурора з прізвищем Горностай. Та сама казкова Аліса, що опиняється то в Країні Див, то — по інший бік дзеркала. Хіба що місце, де опинилася Лора, найменше нагадувало Дивокрай. Навпаки, їй відкрилася сумна, похмура, наближена до апокаліптичної картина цілковитого занепаду. Руйнації, яку дуже важко, майже неможливо буде відновити.
Найперше — запах.
Ще на вході Лорі вдарила в ніс суміш тліну, бруду, пилюки, сечі, нечистот і чогось, що не має поки пояснення. Згадалася раптом прочитана недавно книжка про парфумера[9], генія запахів, чий ніс від народження здатен був їх розрізнити. І розказати про кожен предмет чи кожну людину, яка так чи інакше пахнула. Проте бажання з’ясувати, хто й коли тут був і що з ким робив, зникло дуже швидко. Його витіснила огида.
Службові обов’язки свого часу не раз змушували слідчу Кочубей оглядати подібні, навіть значно гірші, бридкіші місця. Вони ніби навмисне створені для злочинців усіх мастей та скоєння найжахливіших у світі злочинів. Лора щоразу намагалася звикнути до таких місцевостей, завжди трималася бадьоро, тим паче перед чоловіками, бо не хотіла виявити жіночу слабкість. Потім довго стояла під душем, а то й відмокала у ванні, додавала у воду піну й ароматичні олії, та все одно потому психологічно не могла позбутися гидких запахів. Казала собі: звикнеш, неодмінно звикнеш, то ж твоя робота. І все одно знову й знову змушена була докладати надлюдських зусиль.
Тоді ж зрозуміла — трупи оглядати може. Трималася спокійно і впевнено там, де вивертало здорових мужиків. Не сприймала понівечене тіло таким, що колись мало вигляд живої, здорової, повної сил людини зі своїми планами на майбутнє й мікрокосмом. Значно, в рази більше напружувала смердюча нічліжка, купа сміття під мостом, вологий підвал із мокрицями, величезними комарами, павуками й пацюками.
Лора вже уявила собі мерця в цьому місці.
І не одного.
Зловила себе на несподіваній думці: а їй уже не треба спеціально доводити, що будинок проклятий. Інакшим він бути просто не може. Тут усе довкола, кожен куток, кожна щілина, поза сумнівом, мала власну, моторошну історію. А ці обдерті, облуплені, загиджені знизу стіни за десятки років бачили чимало недоброго.
Лора вже побачила наочно, які вони — заборонені двері, що їх під страхом смерті не слід відчиняти.
Її потягнуло назад, до знайомого вуличного шуму, у безпечніше місце. Де поруч вірний мовчазний Сокіл і авто, на якому запросто можна втекти подалі від неприємностей. Але Лора тут же подумки обклала себе останніми гнівними словами. Списала напад депресії на дійсно не найзатишнішу атмосферу. Впевнено ступила кілька кроків уперед. Проминула простір колишнього передпокою та опинилася в кімнаті, яка за кращих часів служила мешканцям залою.
Протяги літали, ширяли між вибитими шибами.
Ледь чутно гудів вітер.
Лора спробувала уявити, як колись, за кращих для будинку часів, сто років тому, найбільша кімната збирала за столом усю родину. Благопристойний тато, не інакше — інженер, учитель гімназії або чиновник якогось високого розряду. Борідка, вусики, окуляри або пенсне, що додавало солідності. Ймовірно — сорочка з вишитим коміром, такі саме ходили в тодішній моді, вона бачила на старих музейних фотографіях. Матуся, господиня, ще не стара, трохи роздалася після трьох пологів, охайна домашня сукня, стрічка у волоссі. Старша доця, вже підліток, стурбована прищами на лобі. Хлопчик-гімназист, перший чи другий клас, готується вислухати черговий повчальний батьків спіч. Найменше, мамина радість, дівчинка років трьох-чотирьох, старші діти ревнують і погано приховують це…
Надовго уяви не вистачило. Розбили її уламки стільців чи ослонів, хтозна-якого походження. Ніжки, спинки, шматки, не розібрати, що від чого. Наполовину зогнилий, уже не придатний для спання смугастий матрац у кутку. Там же — порожні одноразові шприци. Два ввіткнули голками в стіну, один по поршень увігнали в матрац.
Лора, долаючи нудоту, перейшлася далі.
Кімнати колись були прохідними. Раніше дверні пройми розходилися від зали в різні боки. Але, припустила Кочубей, будинок переділили на три окремих помешкання вже за радянської влади. Тому відтворити первісну картину було непросто. Адже дореволюційну архітектуру, тим більше — тутешню, місцеву, з певними особливостями, Лора уявляла собі дуже приблизно.
Щось зашаруділо.
Лора повернулася на звук усім корпусом. З-під матраца неквапом, по-хазяйськи, не зважаючи ні на кого й ні на що, вибрався щур із вгодованим видовженим тілом. Злякатися Лора не встигла — прилипла до тварини поглядом, немов загіпнотизована, і стежила за кожним порухом. Щуру ж до сторонньої особи не було ніякого діла. Метляючи по брудній підлозі тонким довгим хвостом, дрібно перебираючи коротенькими лапками, він лиш побіжно зиркнув у її бік очками-намистинками й зник у щілині між стіною та підлогою.
Аж тепер Лора Кочубей зойкнула.
Та не заволала істерично, перелякано — писнула швидше від несподіванки. Ковзнула поглядом по матрацу. Прикинула, скільки хижих гризунів може під ним сидіти, ще й припустила: може бути й кубло, з маленькими щуренятами. Позадкувала, вже не хотіла тут бути, досить із неї аварійних будинків із поганою славою.
Уже коли вийшла з зали, ступила невдало, перечепилася об щось біля порогу.
Знову зойкнула, поточилася, втратила рівновагу. Розуміючи — падає, закричала вже на повні груди. Усе ж встигла згрупуватися, бухнулася не на сідниці — упала на руку, пом’якшивши удар. Повернулася праворуч, підводячись.
Завмерла, розгледівши щось перед собою.
Знову сіла, вже не дбаючи про чистоту пальтечка.
Коли на крик увірвався Сокіл із пістолетом напереваги, застав Лору навкарачки.
— Є серветка чи щось таке? — запитала, відразу уточнивши: — Але не вологе, Бодю. Типу носовик паперовий.
Знайшовся.
4
Адреси Ігоря Ярового вона не знала.
Навіть розгубилася трохи, попросила Сокола зупинити машину. Той пригальмував, проїхавши півсотні метрів, здивовано глянув на Лору. Не зволив розродитися навіть коротеньким запитанням, та воно читалося в очах.
— Звідки я знаю, куди їхати! — огризнулася Лора.
Злилася на себе. Спершу вирішила, потім — розпорядилася, а тепер тицяються невідомо куди, мов сліпі кошенята. Зайшовши в інтернет, Лора знайшла в закладках новину про смерть Ярового. Там лише значилося «у своїй квартирі», без згадки про вулицю й тим більше — номер будинку та квартири.
Лора відкинулася на спинку крісла, сплела пальці, поворушила, хруснула ними.
Можна подзвонити Христенку й запитати. Можна смикнути Катерину Сову, експертка, напевне, була на місці пригоди. Більше нічиїх прямих контактів у місцевій поліції Кочубей не мала. Але навіть якби попросила слідчого допомогти, неодмінно нарвалася б на цілком логічне з його боку: «Для чого вам?». Відповіді не буде, адже Лора збиралася порушити закон.
Її уявлення про такі речі розходилися з поглядами Гайдука. Так, Лорі дуже часто не подобалися методи, які схвалював керівник служби безпеки банку «Омега». Нехай вони на виході допомагали йому ефективно виконувати роботу, за яку добре платили, з Кримінальним кодексом це конфліктувало. Особливо не подобалося Лорі, коли Гайдук задля досягнення мети благословляв, так би мовити, незаконне позбавлення волі певних громадян. Яке часто не обходилося без, скажемо так, завдання громадянам тілесних ушкоджень середнього ступеня тяжкості. Проте вплинути на такі процеси Лора не могла, тож наполегливо просила Гайдука, якщо можна, не тримати її в курсі подібних справ. І сама категорично відмовлялася навіть непрямо брати в тому участь.
Натомість проникнення в приватне житло чи офісне приміщення або хакерське зламування комп’ютерів Кочубей сприймала нормально. Такі дії не передбачали насильства, вона не збиралася нічого красти, приймала це як певні виробничі надмірності. Хоча розуміла: не маючи права провадити слідчі дії, формально порушує закон.
9
Згадується роман Патріка Зюскінда «Парфумер».