Вибрані твори в двох томах. Том 1

Хай огонь на оголені нерви, на шинель і крізь вії огні, — я останній, а може, і первий, підіймаюсь на східці ясні.

Що твої нафарбовані губи

і підведені брови твої не цілую сьогодні до згуби, не скажу я ніколи тобі.

Ти проходиш у синім убранні, твої сльози чогось на снігу.

Тільки люди — немов на екрані, тільки лінії скривлених губ.

А люблю ж я тебе, як ніколи, над кохання, над тінькання куль... Знову в серці так солодко коле, як погляну на твій ридикюль...

Не на нього — на пальці тоненькі, що на нім так покірно лежать.

А з “Нової Баварії”1 бренька невідомої музики жаль...

Що твої нафарбовані губи

і підведені брови твої, як тоді, не цілую до згуби, не скажу я ніколи тобі.

Вітер шумить ясеновий, вітер у нашім гаю.

Слухай. Я жалем і кров’ю серце твоє обіллю.

Хто їх покличе зі степу знову на смерть — за огні?.. Бродять по вулицях непу тільки їх тіні ясні... Слухаю... чую... говорять... Може, це вітер шумить?.. Може, Червоним Терором хочеться все запалить?.. Слухаю... чую... не знаю... Може, боюся сказать?..

Там, з невідомого краю йде невідома гроза...

Вітер шумить ясеновий, вітер у нашім гаю.

Слухай. Я гнівом і кров’ю серце твоє обіллю.

1924

Пам’ятаю, вишні доспівали, наливались сонцем у саду.

На прощання ти мені сказала:

“Де б не був, а я тебе знайду...”

І у тьмі, од муки, од утоми, де розстріли і любов до дна, часто бачив профіль твій знайомий я на фоні жовтого вікна.

Тільки сниться огненне минуле...

І не знаю, чому я живий...

Чому злився з орудійним гулом голос свіжий і наївний твій...

І сьогодні вишні доспівають у саду од сонця і тепла.

Як і завжди, я тебе шукаю, та мене ти й досі не знайшла.

1923

Життя — не дим і не омана.

А може, ні? А що, як ні?.. Сьогодні знов поникли п’яно мої вербени на вікні.

1 шум, і співи в коридорі — курсанти з лекції ідуть.

Над погляд твій короткозорий уже нічого не знайду.

У лісі проліски збирала, прийшла — і ясно все мені.

Як пахнуть губи снігом талим

і сонцем — кучері твої!

Вони цілують шию й плечі, збігають радісно до ніг.

А в вікна заглядає вечір

і усміхається мені.

Прийшла... і серце знову тане... Тобі слова такі ясні!

Але чого ж поникли п’яно мої вербени на вікні?..

1924

З дитиною ти біля мене стоїш одинока й сумна.

А в небі, де вітер і клени, фіалками пахне весна. Стоїш і благаєш весни вся,

і погляд твій серце пече... А вечір ясний задивився на четверо синіх очей.

Небо і хмари — мов листя торішнє. Синьо і сонно, в гаю — солов’ї.

Ми — не чужі, ми з тобою не різні. Чому ж — ні слова на сльози мої?.. Хочеш?.. Повірю і в чорта, і в Бога... Я ж біля тебе, я тільки тобі...

Ніби травинка, що никне під ноги, милі задумані ноги твої.

Хочеш?.. На скелі — униз головою, голову й серце об них розіб’ю... Тільки махни на прощання рукою, тільки скажи на прощання: “Люблю”. Впала роса на волосся, на скроні, — впала сльозою на серце любов, тепло і млосно сковзнула по броні і не попала в дівочую кров...