Вибрані твори в двох томах. Том 1

І синіє невблаганно сніг...

Місто взяло в ромби і квадрати всі думки, всі пориви мої.

Одлетіла луна, дальній крок занімів.

Я одна, я одна серед чорних полів.

Чорне небо вгорі, чорні далі кругом. Близько хата, мов гриб, я до неї — бігом.

Під копитом коня сніг дзвенить, як огонь. Варить ненька моя золотий самогон.

Сяду я та й нап’юсь, буду спомини звать, буду юність мою я слізьми виливать.

За вікном, на снігу, замітає сліди.

Десь кричить: гу-гу-гу-у!.. і по рейках летить;

виглядає шолом, і шаблюка дзвенить.

На снігу, за вікном, замітає сліди.

[1923]

МИНУЛЕ

Летить огонь, свистить огонь: тюгу-тюгу-тюгу!..

І броньовик через нього, подібний утюгу.

Матроси в куртках шкіряних там з-за борта глядять.

І кулемети коло них, і ти, любов моя.

Маненька і струнка нога і золото очей, блистить за поясом наган, бінокль через плече.

Мене звеліла розстрілять, — я — білий офіцер.

Куточків губ не цілувать, не цілувать тепер.

Летить огонь, свистить огонь: тюгу-тюгу-тюгу!..

1 броньовик через нього, подібний утюгу.

[1923]

Не зустрінусь у полі я з вечором, не нарву я шипшини Донбасу, я зорі на смуглявії плечі на стерні не дивився ше й разу.

Простягаю до неї руки, золоті цілую сандалії, кам’янію над глумом і брудом і молюсь на заковані далі.

Шелестіли, хиталися віти на янтарному теплому фоні...

Це минуле... мов зоряне сито, мов комар золотий на долоні.

Я ходжу в європейськім убранні, як і завжди, такий ніяковий.

Але тепло дзвенять од кохання мої жили солодкою кров’ю...

Але серце у мене козаче, — і нагадує кожна корова те село, де я перше побачив горобця і зорю малинову.

І тоді піднімаються брови, руки тягнуться в небо до болю... Тільки жалко, що кожна корова жестяна і висить наді мною...

А над містом не хмари, не вата, а над містом задимлені ранки...

І так тепло мені відчувати, що дружина у мене — селянка.

1923

* * *

В синє вікно виглядаю.

В небі акації шум...

Тільки і сам я не знаю, чому один я сиджу.

Тільки і сам я не знаю, чому на фоні яснім твій силует не буває рідним і милим мені.

Темні, здивовані очі і малинові слова...

Щоки гарячі лоскоче темна холодна трава.

Тільки на хмари, на небо виллю і жаль, і жагу... Більше не тягнуть до себе темні метелики губ.

В місяці, в вітрі, у дзвоні і в ароматі алей місто в залізні долоні кличе і тягне мене...

Що ж. Не любив я нікого. Може, здавалось мені, що розігнались дороги в очі твої золоті...

Знаю, для мене хвилина — ціле для тебе життя.

Місяць крізь віти ялини руки до мене простяг...

1923

* * *

Коли місяць на цвинтарі бродить, так убого і тепло мені...

І думок золоті хороводи знов встають, невимовно ясні...

І тоді я крізь листя, крізь віти за світами далекими мчу — комашинкою в небі дзвеніти, по-інакшому землю почуть...

І здається: такий я маленький божевільно кружусь унизу...

Але серце непевно теленькне, — і на цвинтарі знов я сиджу.