Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
в якійсь бібліотеці...
Ремінний шум, зелений шум
за мною вже не поженеться...
Ремінний шум, зелений шум...
Колись і я тут пальці молотком не раз збивав і на дзвінок ішов
такий веселий і в смуглявій блузі...
Ще вчора йшли на смерть мої останні друзі, й ніхто не вийшов із огня...
Уже не буду я ні в “Гарті”, ані в “Плузі”1... Кому ж декретом я?..
Дзвеніть, підковки, синім дзвоном, нехай волосся димарів шалений вітер юно гонить знов од зорі і до зорі.
Дзвеніть, підковки, синім дзвоном.
Нехай сьогодні я чужий, але настане день червоний, такий червоний, любий мій, — і скаже хто, що в дні знемоги продався за червінець я...
Роздайтесь, світові дороги, я хочу бурі і огня!
Нема людей, — нехай тумани, з розгону хай — об груди грудь, але з’явись нам океанно, землі нової юний рух!
Цеха. Цеха.
V
Вже місто за мною.
Круг мене — нікого.
Лиш вітер рукою — сніжинки під ноги.
Сніжинки, сніжинки, я в муці, в знемозі, підковками дзвінко не б’ю по дорозі.
Куди не погляну — ні хати, ні знака.
На місяць туманний не виють собаки.
Пустелі, пустелі, мов мертвих обличчя...
А зоряна стеля кудись мене кличе.
Нарешті, за гаєм — за хатою хата...
Чого ж я блукаю, як Марко Проклятий?..
Чи сніг, чи утома, чи сон мені сниться?..
На призьбі знайома сидить молодиця.
— Ну, драстуй, — говорю, од неї ж мовчання...
І дивляться зорі на очі кохані...
А очі не бачать.
Упав на коліна, цілую і плачу, кричу, мов дитина:
— Хіба ж я забуду!
А сльози — водою... Шалено до грудей припав головою...
Встаю, мов заклятий, цілую востаннє.
Із кожної хати на мене — мовчання...
Село вже за мною.
Круг мене — нікого.
Лиш вітер рукою — сніжинки під ноги.
Грудень, 1923
Із збірки «Сніги ” (1925)
СНІГ
Кіннотника шапка, гадюкою шлик...
А в серці: “Констанціє *, де ти?..”
На розстрілі вчора, смуглявий і злий, я зняв з офіцера штиблети.
На станції хлопці гуляють давно, а з ними — сотенний патлатий, рябий і курносий, йому — все одно: за гроші полюблять дівчата.
Блистить за дверима засніжена путь, як постріл сухий і короткий...
Вже близько Махно 2... але дрібно гудуть вони гопака і чечотку...
Я вийшов і глянув на срібні лани.
Вже трохи лишилось до ранку.
Під місяцем гнуться й шумлять ясени, озброєні люде на ґанку...
Це — варта. Питають, година яка, в обличчя блистять цигарками.
Між ними пізнав я свого козака — товариша з станції Яма.
На заході хмари в якомусь огні...
І я підійшов до Ягора.
Йому вісімнадцять, двадцятий — мені, а край наш — Донеччини гори. Снігами, снігами засипали ми і спомини наші, і душі, немов броньовик із далекої тьми на вітер і ворога рушив...
За сіном поїхали хлопці в село, — назад привезли їхнє м’ясо...
І сіно в санях, мов на сміх, обплело порубані плечі і в’язи...
Сьогодні з Ягором ідем на одчай: ми хочем тікать до червоних,
життя по-новому в новому почать.
Зірвать і шлики, і погони.
Нарешті змінили. І от ми ідем.
(А може, мені тільки сниться?!.)
Над нами й за нами шумить і гуде од пострілів в небі — зірниці.
Я знов, як колись, і поет, і шахтьор, одмірюю кроком хвилини.
І тепло сміється щасливий Ягор, показує картку дружини.
“А сину два роки. Який він тепер?
Як чудно згортає він губи!..”
Дивлюсь я на нього крізь вії, крізь смерть, і хилиться чоло в розгубі.
Ідем. І не видно уже козаків.
А вітер нам стелить тривогу...
Учора нам сала, книша й огірків селяни дали на дорогу.
Юначе-козаче! Багнета бери, і разом — на кров і на дими...
Ідем. А над нами соснові бори стволами гудуть золотими.
Юначе-козаче! Шинеля твоя рудою од крові здається.
З тобою в повстанні, в любові й боях нам солодко й гірко живеться.
І ми на Лимані. Вже сонце встає над селами, рейками, снігом...
І хтось молодими руками бере його за янтарні чепіги...
“Володька!..” Я глянув... Червоні шлики ну прямо на нас наїжджають...
І от по костях задзвеніли клинки...
Що далі було — я не знаю.
На заході хмари в якомусь огні... То, може, Донеччини гори... Обличчя Ягора всміхнулось мені, розбите обличчя Ягора...
О, як цілував я і руки оці, і губи розрубані, милі!..
А картка дружини і сина в руці прощальним докором чорніла.
1924-1925
воєнком
На вигоні гони, на вигоні гул.
Там
поставили гармати, кров
чорніє на снігу.
На вигоні гони, на вигоні гул.
Он іде один в чорному убранні.