Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Тільки трохи ніяково й дивно, що на місці хрести, дерева; й на граніті дзвенять переливно золоті од проміння слова...
В моїх дум золоті хороводи закував я і муки, і гнів.
Тільки місяць на цвинтарі бродить, виглядає з-за ґрат і вінків...
1923
Може, ми й не друзі?.. На твоє: “Прощай...” нахилився в тузі, облітає гай —
синій, синій, синій... Тінь... день... сум...
Це листи осінні на твою красу.
Де летить широко в небо димний жах, там біжать дороги, вулиці біжать...
Вулиці горбаті, на стіні плакат, а на тім плакаті чорная рука.
Ну, а під рукою літери, як кров, не дають покою, кличуть знов і знов...
Одірву я руки, губи одірву, — тільки серце стуком падає в траву...
Може, ми й не друзі?.. На твоє: “Прощай...” нахилився в тузі, облітає гай —
синій, синій, синій... Тінь... день... сум...
Це листи осінні на твою красу.
1923
З ВІКНА
І. Дніпровському 1
Кінь око скажене криваво примружив, — ударом трамвая хребет перебило...
Трамвай — на хвилину... і знову: за діло — він далі летить, невблаганно байдужий.
Хто чув, як кричать і ридають колеса, коли переїдуть горлянку чи ногу?..
Так кінь одинокий харчанням і плеском кричав невимовно до кінського бога.
В калюжі вишневій, густій од морозу, лягали, зникали граційно сніжинки...
Кінь плакав... і мерзли, трусилися сльози... 1 от біля нього спинилася жінка.
Струнка і тривожна, в зеленім шоломі, — од жалю рукою — з кобури нагана: в заплакані очі — залізо і пломінь...
А в небі сніжинки хиталися п’яно...
А в небі: зоря розліпила плакати, а мимо — з піснями колони з вокзалу... Коня повезли. Тільки бачив крізь ґрати, як теплу калюжу собака лизала.
1924
СЬОГОДНІ
Пав. Усенкові1
Сьогодні геніїв чекаю, я чую дивну їх ходу...
Уже з провінції лунають їх голоси і там і тут.
Я в це не вірю, але знаю (мій електричний, ніжний край!..), бо по-новому оспівають вони пшеницю і трамвай.
Вже сонце зором воєнкому в віки дорогою лягло...
Сьогодні в синтезі новому хай будуть місто і село.
1924
* * *
Чайник кричить — на дорогу... Переливається спів...
В серці тоненька тривога, може, тривога віків?!.
Чайник кричить — на дорогу...
Може, одріза возьму: в бурю — на чорта і Бога знову простелиться путь...
В небі: червінці, червінці... і на базарі: вони...
Вже перелився за вінця гнів мій до болю ясний...
Чайник кричить — на дорогу... Переливається спів...
В серці солодка тривога, може, тривога віків?!.
1924
ЧОРНІ УРИВКИ (Фантазія)
І
Далеко десь кричать гудки...
Куди, куди з залізного полону?..
Далеко десь:
і дим, і жах... і пострілів далекий пломінь... далеко десь...
Іду.
Кому, кому оці заплакані огні і порозбивані вітрини?..
Нащо ці сльози?..
Мов по інерції, вагони вдалині біжать без
паровоза...
Забутий прапор ось.
Він до стіни приколотий багнетом: його зірвать нікому не вдалось...
І важко цокають мої заковані штиблети.
Так.
Ми перемогли.
Але ні їх, ні нас.
Розбита станція... в провалля видно зорі... Лиш вартовий стоїть біля вікна,
За мною стежить мертвим зором.
Кому, кому оці заплакані огні і порозбивані вітрини?..
Нащо ці сльози?..
Мов по інерції, вагони вдалині біжать без паровоза...
без паровоза...
II
Стоїть на фоні заляпаної мозком стіни, в струмочках крові...
і хилиться все нижче... Дивись під вії золотисто-сині: озера.
Тьма.
Немов поверхня місяця, вода переді мною...
Із очеретів човен тінню виплива.
На човні двоє.
Дивись під вії золотисто-сині: од ліхтаря огонь, і на снігу холодні довгі тіні...
Дзвонять (так одиноко і далеко, мов на пожарищі сльоза об камінь)...
Дивись під вії золотисто-сині: акації шумлять... а білі пелюстки на лаві і в твоїм волоссі...
Про це ще згадую так гірко і так ясно я, ще й досі.
...Акації шумлять...
Я — мимо.
А позаду десь
лежить розкинувшись вона
і місяцю востаннє віддається...
III
На площі я.
Проміння точиться на статуї, на лати і на замки янтарную кладе печать.
Застрягла ніч у циферблаті, спинила час.
Куди не глянь: асфальт і провода, які нещодавно мотала буря, немов волосся в час кохання...
Там: ніс орудія повітря нюхає над муром, набоями опоросився кулемет...
А хтось стоїть, чекає хтось, і руки він простяг, немов перед прощанням... Отак: стоять, не мислить і не знати.
Хай щоки м’ні багряним холодом торкає і тягне вдаль, за прокляте Сьогодні...
Отак: не мислить і стоять.
IV
Цеха. Цеха.
І порох на станки осів, немов на золотом тиснені томи,