Лагідний янгол смерті
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-133-2
- Переводчик: Віта Левицька
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:
27
На привал ми зупинилися, коли сонце тільки-тільки побіліло, наче його вистудив холодний вітер, що зненацька налетів. Висіло воно ще високо, але вже на західному боці неба. До пагорбів усе ще було далеко — вони ніби й не наблизилися, хоча ми й рухалися в їхній бік годин вісім або навіть більше, й один лише раз зробили зупинку, щоб відпочити й нагодувати Хатему.
— Гулю, а море звідси далеко? — запитав я, згадавши про приємну прохолоду каспійського берега.
— Далеко, — відповіла Гуля й подивилася на мене карими очима.
Я замислився, намагаючись зрозуміти, яким чином ми опинилися далеко від Каспію. Не мій же політ, який закінчився дивовижною появою верблюдиці Хатеми, переніс мене вглиб пустелі!
— А ти море любиш? — запитав я в Гулі, яка знімала з верблюдиці свій баул.
— Ні, — відповіла вона. — Воно холодне.
Я знизав плечима. Потім допоміг їй спустити подвійний баул на пісок. Вона дістала звідти полотняну смугасту підстилку, потім іще одну. Розстелила їх одну на одну.
Коли сонце лягло на дальні піски, а потім і просочилося своїм застиглим вогнем кудись униз, наче вода, у пустелі стало прохолодніше. Повітря здавалося холоднішим за пісок. Ми лежали поруч на одній підстилці, накрившись по груди другою. Дивилися в небо. Раз у раз хрипкувато зітхала верблюдиця, прив'язана коротким повідцем до лямки мого рюкзака.
— Гулю, — заговорив я. — Тобі не здається дивним, що ми зараз тут, з тобою, удвох...
— Ні, — відповіла Гуля настільки впевнено, я аж забув, про що ще хотів у неї запитати.
Звісно, моє заготовлене і забуте запитання не було важливим ні для неї, ні для мене. Мені просто хотілося говорити з нею про що завгодно. Хотілося дізнатися щось про неї, щоб відстань між нашими очима і думками зменшилася. Я хотів розуміти її і хотів, щоб вона розуміла мене.
«А вона тебе і без цього розуміє», — зринула нагла думка.
Я знову замислився, дивився у небо і шукав у ньому віддзеркалення її очей, які теж дивилися вгору. А там, на синій перевернутій землі неба, проростали зерна зірок. Проростали швидко і хаотично, наче були розсипані закоханим сіячем, який анітрохи не дбав про те, що він робить. І повз серед них небесним лінивим трактором якийсь супутник. Його рух привернув мою увагу, і я покосив оком на вродливий профіль Гулі, думаючи, що й вона зараз дивиться на цей супутник, бо ж погляд людини завжди шукає рух. Погляд людини — сам собою нишпорка і любить стежити за тим, що відбувається.
Над нами відбувалося проростання небесного поля, і ми обоє спостерігали це звичайне диво. Уже й говорити не хотілося — здавалося, що спільне спостереження за зірками, які ледве проросли, зближує нас без жодних слів.
Що більше вистигав пісок, то нижче спускалося небо і зірки ставали видніші.
Я знову захотів почути голос Гулі й повернувся до неї. Але вона вже спала, заплющивши очі. Її рівне ніжне дихання зігрівало нічну тишу. Я дослухався до нього з таємним задоволенням, наче воно було чимось забороненим, а тому ще жаданішим.
Трактор-супутник перевалив за якийсь небесний косогір і щез із поля зору, залишив по собі тільки нерухомість зірок. Я засинав під тонку музику дихання Гулі. Повітря теж зупинилося і, марилося, слухало її дихання. І в тиші цій я відчув, як по моїх ногах, накритих смугастою цупкою тканиною, щось повзе.
Я завмер і шкірою тепер слухав цей рух, доки не побачив на грудях чи то скорпіона, чи то ящірку, яка гарно зупинилася, спрямувавши свій фантастичний профіль у небо.
«Не ворушися», — наказав собі я подумки.
І так ми обидва з цим нічним пустельним мешканцем не ворушилися, доки я не заснув.
28
Хропіння верблюдиці збудило мене так нагло, що коли я вже розплющив очі, кілька хвилин мусив лежати, очікуючи на пробудження тіла. Сонце ледве-ледве піднімалося, а отже, і спав я недовго. Нарешті я повернув голову до Гулі, але її поруч не було. Мене охопив незбагненний страх; я відчув якийсь тягар на грудях, подивився і побачив на смугастому покривалі такого ж смугастого хамелеончика в нерухомій позі з задертою догори головою. Тільки його круглі очка якось дивно рухалися, здавалося, разом із трошки виряченими очницями. Коли він зловив на собі мій погляд, то завмер, і його очі теж зупинилися на моєму обличчі.
Хатема знову храпнула, форкнула. Я озирнувся на неї — верблюдиця явно поводилася неспокійно. Вона переступала з ноги на ногу, озиралася на мене. Потім ступила крок назад, потягнувши за собою по піску мій рюкзак, до якого була прив'язана повідцем.