Лагідний янгол смерті
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-133-2
- Переводчик: Віта Левицька
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:
За час спільної подорожі я розповів Гулі практично все про своє життя, тому почувався тепер із нею дуже затишно, незважаючи на те, що про її життя майже нічого не знав. Спокій і тиша цього місця сприяли розмові.
— Гулю, — запитав я. — А ти завжди жила в юрті з батьком?
— Ні. Не завжди... Їздила до Алмати навчатися, на шість років...
— А де навчалася?
— Я медінститут закінчила, — скромно опустивши очі, сказала вона.
— І потім одразу назад, до батька?
— Так, — вона кивнула. — Якби я там вийшла заміж, то лишилась би...
— А чому не вийшла?
Гуля знизала плечима.
— Там було багато дітей заможних батьків, яким усе одно не дозволили б зі мною одружитися... Але я б і сама не захотіла... А ти був одружений?
— Ні, — відповів я. — Жив два роки разом з однією жінкою, вона була з іншого міста. Потім вона захотіла перевезти до нас свою матір, і я усвідомив, що наше спільне життя треба завершувати... Помешкання було маленьким, та й стосунки наші з нею якось уже згасали, тому навряд чи приїзд її мами додав би до них романтичності. Після цього я вирішив пожити сам, і мені це сподобалося. Ну, а потім я тобі вже розповідав.
Гуля кивнула.
— Я тобі подобаюся? — запитав я в неї. Ми дивилися одне одному в очі.
— Так, — сказала вона тихо.
Мені було хороше. Тепле, трошки солонувате повітря овіювало обличчя. Навпроти сиділа вродлива жінка, яка щойно зізналася, що я їй подобаюся. Що мені ще було потрібно? Та загалом нічого, навіть пошуки чогось, закопаного Тарасом Шевченком, здалися непотрібною, мізерною суєтою, а не метою великої подорожі. Та й не знаю я, що він там закопав і чи закопав узагалі. Може, це був звичайний брехливий донос, аби дозолити осоружному малоросу, заголеному в москалі. Смішно було цієї миті думати про Шевченка, хоча водночас пригадалися коментарі покійного Гершовича про те, що більше за все на світі Кобзар боготворив жінку.
Я підвівся й сів поруч із Гулею. Повернувся до неї, подивився в її карі очі.
— Дозволиш, я тебе поцілую? — запитав я несміливо.
— Чоловік не повинен запитувати дозволу в дружини...
Ці її слова вибили з мене відчуття піднесеної романтичності. Але все ж таки сприйнявши їх як просте «так», я нахилився до її обличчя, і наші губи доторкнулися. Цієї миті я більше за все боявся нерухомості й пасивності її вуст, але, на щастя, боявся даремно.
Ми цілувалися кілька хвилин. Поцілунок був солодким і солоним. Солоності надавали йому нещодавно розкатані в роті до повного розчинення сирні кульки або ж повітря, яке нас оточувало. Я обійняв Гулю і притиснув до себе. Мої руки відчували її тепло. Я вже цілував її шию, загорнувши обличчя шовком її волосся. Солоність її шкіри вже здавалася солодкою, значення слів змінювалися на протилежні, залишаючи непорушними відчуття й почування, до яких прагне кожна людина, а коли досягне, намагається втримати якомога довше.
32
Верблюдиця Хатема йшла від нас повільно, раз по раз зупиняючись і озираючись назад.
— Вона що, сама повернеться? — запитав я.
— Так, — відповіла Гуля. — Нам теж час...
Я склав речі й завдав на плечі рюкзак, узяв у руку каністру з водою. Потім озирнувся на подвійний баул. Здавалося, що цей баул важчий, ніж рюкзак, і я зробив крок до нього, щоб перевірити.
— Я візьму, — випередила мене Гуля.
Вона легко закинула його перев'яз на плече і подивилася на мене очікувально.
Ми простували солончаковою смугою, що огинала узвишшя пагорбів. Позаду лишився Бесманчак і могила вбитого дервіша.
Сонце в цьому місці здавалося не настільки палючим, як у пустелі. Хоча висіло воно в центрі неба, нібито навмисно намагалося бути рівновіддаленим від усіх навколишніх обріїв. Я подумав про те, що коли обводиш горизонти поглядом — ніколи не сприймаєш їх як межу кола, хоча за простою логікою вони можуть бути виключно колом. «Видно, сама земля недостатньо кругла», — вирішив я і на цьому заспокоївся.
Ми йшли поруч. Я скоса поглядав на Гулю. Знову хотілося чути її голос, але вона ступала мовчки, теж про щось замислившись. А мені не хотілося її тривожити. Усе ж таки значно приємніше розмовляти під вечір, сидячи на підстилці, коли можна буде не тільки говорити, але й пригорнути її знову та знову поцілувати. Тоді я вже жодного дозволу запитувати не буду, щоб не почуватися телепнем. Та й ніби ми вже розставили всі крапки над «і». Складний мій статус якось визначився, і це дозволяло почуватися впевненіше. Чоловік, який би він не був — подарований, обраний чи той, хто сам зробив вибір, — усе одно є головою родини або принаймні рівною її половиною.