Лагідний янгол смерті

Ми зупинилися. Я напився.

Сонце висіло ще високо, і я, не знаючи, котра година, інтуїтивно прикинув уявним пунктиром подальший його шлях до заходу. Виходило, що робочий день світила мусив закінчитися годин за п’ять.

— А ми що — в гори поліземо? — запитав я Гулю, коли ми знову рушили в дорогу.

— Ні, — відповіла вона. — Дійдемо до Бесманчака, потім відпустимо Хатему назад, а далі підемо попід пагорбами по піску в обхід.

Я кивнув. Правда, думка про те, що всю поклажу скоро треба буде волочити на собі, мене не потішила.

Ночували ми вже не на піску, а на якомусь солончаку — розтріскана біла, наче посипала кришталевою пудрою, земля після ходіння по піску здалася надміру твердою. Насправді ж вона виринала з-під піску й упиралася в пагорби, що м'яко здіймалися вверх. Вона грала роль своєрідного фундаменту для цих пагорбів, а тому її смужка була вузькою — метрів сто, сто п'ятдесят, і тягнулася вона, намагаючись повторювати лінії та вигини пагорбів. Але природа була слабеньким геометром, і тому в якихось місцях солончакова смужка зовсім зникала, підпускаючи піски до самісінького краю пагорбів.

Коли ми ладналися на ночівлю на твердому солончаку, то підстелили вниз ще якісь укривала з подвійного баула Гулі й тільки потім поклали згори дві маленькі подушечки, що пахли верблюдами, та смугасті підстилки-покривала.

Під пагорбами було прохолодно, а коли сонце остаточно просочилося за обрій, прохолода стала просто пронизливою. Якось саме собою так вийшло, що коли ми лягали спати, виявилися так близько одне до одного, як ніколи до цього. І я пригорнув Гулю. Вона лежала на боці обличчям до мене, але очі її вже були заплющені. Можливо, вона вже спала і просто не відчула моєї руки, а можливо — вдавала. Я лежав так довго, певно, півгодини. Лежав із розплющеними очима, милувався нею і якоїсь миті наблизив свої вуста до її вуст і завмер так, відчуваючи шкірою свого обличчя її тепло й подих. Я її так і не поцілував цієї ночі. Не знаю чому. Хотілося страшно, хотілося значно більшого. Але чи може подарунок, не запитуючи дозволу, цілувати свого власника? Дурість якась! Засіли ж у моїй голові ці думки! З таких міркувань я міг би вважати, що це її Джамшед подарував мені. Я ж бо сам її обрав! Якби не та розмова, я би так і гадав. Але своєрідна суміш традиції та якоїсь демократичності наробила такої плутанини в цій ситуації, що навіть думати про неї без роздратування я не міг.