Лагідний янгол смерті
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: KM Publishing
- ISBN: 978-966-424-133-2
- Переводчик: Віта Левицька
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:
— Звідки ти знаєш? — здивувався я.
— Казахи по піску не бігають, а тут хтось утікав...
Ми мовчки повернулися до верблюдиці. Зібрали речі.
На піску залишилося тільки покривало з хамелеоном, який учепився в нього. Я не знав, як із ним учинити.
— Він хоче, щоб ми його взяли з собою, — сказала Гуля. Я зітхнув. Брати його в руки не хотілося, хоча я начебто й знав, що хамелеони не кусаються.
— Подейкують, що хамелеон приносить удачу кочівникам... — задумливо промовила Гуля.
Вона присіла перед ним навпочіпки, погладила його, й він зробив якийсь хисткий крок, повернув до неї маленьку потворну мордочку, зовсім не схожу на його ж нічний нерухомий величний профіль.
«Ось чому він любить блукати вночі, — подумав я. — Треба гуляти тоді, коли ти видаєшся гарним...»
Гуля склала покривало, а хамелеон стояв поруч на піску та стежив за її діями.
— Зараз ми тобі пошукаємо місце, — сказала йому Гуля.
Потім, коли вся поклажа була вже на верблюді, вона підняла хамелеона й посадила його на мій синьо-жовтий рюкзак. Хамелеон вчепився лапками в жовту частину рюкзака і пожовтів, потім перейшов на синю й так само швидко посинів. Там він і завмер, очікуючи на дорогу.
Я надягнув свою гостроверху повстяну шапку — подарунок Джамшеда подарунку його доньки, й ми рушили в путь. Ми йшли трошки попереду Хатеми, а повід верблюдиці був у руках Гулі. Вона, здавалося, була господинею і пісків, що розкинулися довкола, і нашого маленького каравану, і пагорбів, які досі виднілися віддалік, але ніяк не наближалися.
29
Наступної ночі я спав не міцно, але солодко. Мені снилося, що ми з Гулею лежимо поруч і я, огорнений її теплом, раз у раз затамовую подих, щоб чути власною шкірою удари її серця. Прокинувся я легко й раптово, відчувши на грудях якийсь рух. Розплющив очі й побачив уже знайому картину — на мені поверх смугастого покривала нерухомо сидів хамелеон із задертим до неба красивим профілем. Він немовби стояв на варті, його нерухомість була споріднена з революційною пильністю.
«Чого він до нас учепився? — подумав я, підвівши голову, щоб краще роздивитися його в блакитному напівмороці ночі. — Чи ми йому так сподобалися, чи йому просто одиноко в пустелі? Але гаразд, якщо він приносить удачу, то проганяти його було би дурницею».
Хамелеон своєю появою переключив на себе мої думки, і я вже гадав, що треба було би йому й ім'я дати, якщо вже він до нас приєднався. Почав перебирати імена, але людські або собачі йому не личили. Треба було знайти якийсь людський прототип. Та коли в уяві вишикувалися в шерегу хамелеонисті політичні діячі, то мені стало незручно перед плазуном: що ж це я хочу назвати його на честь людей, які не заслуговують ні на любов, ні на довіру. І тоді, щоб виправитися, я вирішив його назвати на честь свого діда — Петровичем. По батькові без імені звучало значно солідніше й більш по-домашньому, ніж ім'я без по батькові.
— Ну що, Петровичу, — прошепотів йому я. — Тобі Гуля подобається?
Петрович не відповів. Він далі був наполегливий у своїй нерухомості, й навіть його шарнірні очі не поворухнулися.
Я зітхнув, подивився на Гулю, яка мирно спала на боці, обернена до мене.
«Це добрий знак, — подумав я. — Минулої ночі вона спала на спині...»
Я присунувся до Гулі, намагаючись не потурбувати її сну. Присунувся на відстань подиху. Зазирнув у її вродливе обличчя. Вдивлявся у нього довго, поки очі цілковито не звикли до блакитного напівмороку й не забули про те, що зараз ніч.
Незадоволений моїми рухами Петрович перебрався на Гулю й завмер на її стегні — певно, вирішив, що це найвища точка пустелі, звідки найзручніше буде нести свою варту.
А потім я заснув, солодко і так міцно, що зранку нічого зі снів не пам'ятав.
30
Білі пагорби поступово наближалися. Ми йшли вже четверту добу. За цей час я, певно, переказав Гулі все своє життя, включно з останніми подіями. Розповів я їй детальніше і про причину й мету своєї теперішньої вимушеної мандрівки, завдяки якій сталася й наша зустріч. Дівчина з інтересом слухала, але жодних питань не ставила, а навпаки — виявляла якусь піднесену увагу до моїх слів. А мені так кортіло, щоб вона сама про щось запитала, сама поцікавилася якимись деталями мого життя. Мені здалося, що це була б непогана ознака її цікавості до мене. Але вона мовчала й слухала, нічим не заповнювала паузи, що виникали, й у цьому я бачив радше традиційну повагу жінки до слів чоловіка, ніж щось більше. Проте все одно йти й розповідати їй про своє життя було приємно і кумедно, бо я раптом почав помічати, що трошки прибріхую, до деяких подій додаю трагізму, до інших — пафосу чи гумору. Але з її очей я бачив, що їй цікаво слухати мене, і я вів далі. Тільки коли в роті зовсім пересохло від балаканини, я замовк і потягнувся руками до каністри з водою, що звисала з боку верблюдиці.