Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Другие приключения » Лагідний янгол смерті
Лагідний янгол смерті - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Лагідний янгол смерті

Электронная книга - «Лагідний янгол смерті». Краткое содержание книги:

Серед піщаних барханів Казахстану блукає Азра — лагідний янгол смерті, який супроводжує самотніх мандрівників, оберігає їх у дорозі. То він з’являється у подобі скорпіона, то хамелеона, а іноді — зовсім рідко — виходить до мандрівника в образі коханої жінки. Одного дня така жінка — казашка Гуля вийде до киянина Колі Сотникова, який волею долі опинився на березі Каспію побіля Мангишлаку. Та чи допоможе лагідний янгол смерті росіянинові Сотникову врятуватися від небезпеки й відшукати незнаний скарб українського народу, який нібито закопав у казахському піску, що солодко пахне корицею, сам Тарас Шевченко?..
1 ... 32 33 34 35 36 37 38 39 40 ... 122
Перейти на страницу:

Треба було вставати. Я спробував м'яко струсити хамелеончика, але він так міцно вчепився лапками у смугасте покривало, що майже став його частиною.

Пам'ятаючи, що хамелеони не агресивні, а радше навпаки, я сам вибрався з-під покривала. Звівся на ноги й роззирнувся. Зникнення Гулі налякало мене. Якщо вона кудись пішла сама, то чому не сказала мені, а якщо... Тут по моїй шкірі пробіг холод, і я навіть не став далі розвивати цю думку. У роті було сухо й неприємно. Я підійшов до каністри з водою, відпив ковток. Знову подивився навколо себе і на превелику радість побачив метрів за двісті від себе Гулю. Вона несла оберемок хмизу.

Поки вона наближалася, моє занепокоєння змінювалося на обурення, а потім і обурення почало стихати, і коли вона зупинилася біля Хатеми й опустила покручені гілки на пісок, не було в мені ні обурення, ні навіть образи.

— Доброго ранку, — сказала вона з усмішкою.

Черкнула сірником, і захрускотіло складене пірамідкою багаття.

— Доброго ранку, — відповів я.

Гуля дістала зі свого баула залізну триногу й казанок, встановила цю похідну конструкцію над багаттям, налила в казанок води. Усі її рухи були граційними й точними. Я милувався нею, але тут-таки виникло в мене якесь батьківське бажання з виховною метою зробити їй зауваження.

— Гулю, — я намагався говорити якомога м’якше. — Прошу, не роби так більше. Я хвилювався...

Гуля озирнулася. Її хороше обличчя виказувало здивування, яке змінила за якусь мить мудра півусмішка.

— Не треба за мене хвилюватися, — сказала вона. — Я тут виросла... Це я повинна за тебе хвилюватися...

— Чому? — тепер уже здивувався я.

— Бо ти — мій, і я повинна піклуватися про тебе...

— Я — твій, а ти — моя? — запитав я в неї, вимовляючи слова повільно і занадто виразно, наче сам дослухався до них, боявся почути нотки вульгарності чи банальності, а ще дужче боявся почути їх у відповіді на це дивне запитання.

— Ні, — спокійно сказала Гуля. — Ти — мій...

— А ти? — знову запитав я. Мене почала заплутувати її логіка.

— А я — поруч... Тебе врятувала наша верблюдиця...

— То я, виходить, ваш, а не твій, — сказав я, киваючи, бо пригадав останню розмову з Джамшедом. Тепер для мене ставав зрозумілішим зміст слів старого.

— Не ображайся, — Гуля усміхнулася, зазирнула своїми карими очима мені в обличчя. — Ти — мій. Ти ж сам мене обрав?! Так?

— Тому що ти мені сподобалася, — відповів я, але голос мій прозвучав сумно.

— Але це ж добре, коли подарунок обирає свого майбутнього господаря, — сказала Гуля, зазираючи до казанка з водою, що висів над тріскотливим багаттям.

Я замовк. Її останні слова мене остаточно добили. Отже, я був подарунком...

Я сидів на підстилці, втупивши погляд у досі нерухомого хамелеончика, який вдавав, вочевидь, власне опудало.

Гуля піднесла мені піалу з зеленим чаєм і запропонувала на своїй долоні кілька кульок сиру. Я взяв одну, поклав до рота, почав перекочувати її язиком, «розкочуючи» по піднебінню її солонуватий смак.

Гуля присіла поруч. Подивилася на мене, потім простежила за напрямком мого погляду й помітила хамелеончика.

— Який гарний! — промовила вона, трошки нахилившись уперед.

Мені здалося, що хамелеончик почув її слова й налякано сахнувся, а тоді поглянув на неї.

Поступово я заспокоївся, примирився з її словами. Може, справді нема нічого поганого чи навіть дивного в тому, що подарунок сам обирає, кому він хоче належати... Принаймні протягом тисячоліть у жінок, які часто ставали подарунками, такого вибору не було.

Сонце піднімалося. Ми сиділи поруч на смугастій підстилці й такому ж покривалі. Пили чай, перекочували язиками в роті сирні кульки, дивилися на хамелеона, який по черзі витріщався на нас.

— А я дуже злякався, — зізнався я нарешті Гулі. — Верблюдиця захропла, потягнула кудись рюкзак. Я підхопився, а тебе — нема...

— Хатема захропла? — здивовано перепитала Гуля. Вона підвелася, залишила піалку на підстилці. Підійшла до верблюдиці, погладила її, подивилася на слід рюкзака, який тягнувся на кілька кроків убік. Потім пішла по цьому сліду й далі, у бік, протилежний сліду рюкзака. Подолала метрів зо тридцять, зупинилася.

— Колю! — гукнула вона звідти. — Підійди!

Я підійшов і побачив вм'ятини-сліди на піску. Це були одиночні сліди. Хтось дійшов до цього місця, потім зупинився, присів, потім знову підвівся, потоптався і рушив назад.

Одразу ж мені пригадалися сліди, які я бачив зранку навколо себе на березі Каспію. Чи казати Гулі про це? Чи вона злякається?

— Це не казах, — спокійно мовила Гуля.

1 ... 32 33 34 35 36 37 38 39 40 ... 122
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)