Лагідний янгол смерті

— Чому? — тепер уже здивувався я.

— Бо ти — мій, і я повинна піклуватися про тебе...

— Я — твій, а ти — моя? — запитав я в неї, вимовляючи слова повільно і занадто виразно, наче сам дослухався до них, боявся почути нотки вульгарності чи банальності, а ще дужче боявся почути їх у відповіді на це дивне запитання.

— Ні, — спокійно сказала Гуля. — Ти — мій...

— А ти? — знову запитав я. Мене почала заплутувати її логіка.

— А я — поруч... Тебе врятувала наша верблюдиця...

— То я, виходить, ваш, а не твій, — сказав я, киваючи, бо пригадав останню розмову з Джамшедом. Тепер для мене ставав зрозумілішим зміст слів старого.

— Не ображайся, — Гуля усміхнулася, зазирнула своїми карими очима мені в обличчя. — Ти — мій. Ти ж сам мене обрав?! Так?

— Тому що ти мені сподобалася, — відповів я, але голос мій прозвучав сумно.

— Але це ж добре, коли подарунок обирає свого майбутнього господаря, — сказала Гуля, зазираючи до казанка з водою, що висів над тріскотливим багаттям.

Я замовк. Її останні слова мене остаточно добили. Отже, я був подарунком...

Я сидів на підстилці, втупивши погляд у досі нерухомого хамелеончика, який вдавав, вочевидь, власне опудало.

Гуля піднесла мені піалу з зеленим чаєм і запропонувала на своїй долоні кілька кульок сиру. Я взяв одну, поклав до рота, почав перекочувати її язиком, «розкочуючи» по піднебінню її солонуватий смак.

Гуля присіла поруч. Подивилася на мене, потім простежила за напрямком мого погляду й помітила хамелеончика.

— Який гарний! — промовила вона, трошки нахилившись уперед.

Мені здалося, що хамелеончик почув її слова й налякано сахнувся, а тоді поглянув на неї.

Поступово я заспокоївся, примирився з її словами. Може, справді нема нічого поганого чи навіть дивного в тому, що подарунок сам обирає, кому він хоче належати... Принаймні протягом тисячоліть у жінок, які часто ставали подарунками, такого вибору не було.

Сонце піднімалося. Ми сиділи поруч на смугастій підстилці й такому ж покривалі. Пили чай, перекочували язиками в роті сирні кульки, дивилися на хамелеона, який по черзі витріщався на нас.

— А я дуже злякався, — зізнався я нарешті Гулі. — Верблюдиця захропла, потягнула кудись рюкзак. Я підхопився, а тебе — нема...

— Хатема захропла? — здивовано перепитала Гуля. Вона підвелася, залишила піалку на підстилці. Підійшла до верблюдиці, погладила її, подивилася на слід рюкзака, який тягнувся на кілька кроків убік. Потім пішла по цьому сліду й далі, у бік, протилежний сліду рюкзака. Подолала метрів зо тридцять, зупинилася.

— Колю! — гукнула вона звідти. — Підійди!

Я підійшов і побачив вм'ятини-сліди на піску. Це були одиночні сліди. Хтось дійшов до цього місця, потім зупинився, присів, потім знову підвівся, потоптався і рушив назад.

Одразу ж мені пригадалися сліди, які я бачив зранку навколо себе на березі Каспію. Чи казати Гулі про це? Чи вона злякається?

— Це не казах, — спокійно мовила Гуля.