Корабель з райдужними вітрилами
- Автор: Билкун Николай Васильевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Прочая детская
Электронная книга - «Корабель з райдужними вітрилами». Краткое содержание книги:
ОЛЕГ БОРЩОВ
— По правді, капітаном бути нелегко. Навіть капітаном футбольної команди. Про це Вадику варто було б знати. От скільки ми вже знайомі і навіть дружимо, а я, по правді, не знав, що він такий заводний і все так до серця бере. Але ж Максим мав цілковиту рацію. Ми вже не діти і навіть в грі маємо дотримуватись якихось дорослих правил. Тобто не те, що гратися в дорослих, вдавати з себе дорослих, а прикидати, як би на нашому місці повелася б доросла людина. От доручили Вадику бути капітаном корабля… Це жартома. А коли б насправді? Був же у Жюля Верна «п'ятнадцятирічний капітан», то чого б ми не змогли? Б'юсь об заклад, що у нас різних знань напхано в голови куди-и більше, ніж тому п'ятнадцятирічному капітанові! І щодо фізичної сили теж. Безперечно — ми сильніші фізично, ніж наші ровесники сто літ тому. Дорослі дуже багато говорять про акселерацію, хоча, мені здається, ніхто толком не знає, що це таке. А от гра грою, а, по правді ж, дрібниця показала, що Вадька, хоч він і найсерйозніший з-поміж нас, не міг би стати капітаном. Навіть футбольної команди. Для капітана, крім серйозності, потрібно ще дещо. Я — капітан футбольної команди. Не дворової, ні. Справжньої, хоч і дитячої. І я знаю, що значить бути капітаном. Граєш, як і всі, бігаєш, б'єш по м'ячу, відпасовуєш, сам приймаєш пас і весь час бачиш поле. Бачиш поле не в тому розумінні, що чітко уявляєш собі малюнок гри. Це кожен, навіть запасний гравець, повинен уміти. Без нього — яка ж гра? А я як капітан бачу поле не тільки таким, що на ньому зараз відбувається, я бачу і те, що мусить відбуватися. І коли я це точно побачу, уявлю собі і вже всі зусилля, не лише свої, але й усієї команди, буду спрямовувати нате, щоб все відбувалося так, як потрібно, моя команда виграє. По правді, я повинен все правильно, чітко уявити собі. У всьому тому, що в моїй голові ледве-ледве вимальовується, не повинно бути ніяких помилок, все має бути передбаченим, навіть таке, чого взагалі передбачити майже неможливо. І все передбачити, і намалювати в уяві малюнок гри я повинен швидше і краще, ніж мій колега-суперник, капітан тієї команди, з якою ми вийшли грати.
Люди сидять на трибунах, спостерігають за грою, але коли по правді, вісім із десяти не завжди розуміють, що відбувається на полі. З їхніх міркувань часом виходить, що у ворота влітає «випадковий» м'яч. «Випадковий» гол? Може таке бути чи ні? Мені здається, що не може. Навіть коли захисник у власні ворота забиває гол, він не «випадковий». М'яч летить туди, куди його посилають, а що його посилають не туди, він не винен. Захисник хотів його на кутовий вибити, а він у ворота влетів. Чому ж він влетів? А тому, що захисник не додумав всього, поспішив. По правді й сказати, роздумувати довго ніколи, там лічені частки секунди на все відпущено, але думати все одно треба.