Цинкові хлопчики

Я зрозумів... Я вам більше не про війну, а про людину розповідаю. Про ту людину, про яку в наших книжках мало пишуть. Бояться її. Ховають. Про людину біологічну. Без ідеї... Від слів «героїзм» і «духовність» мене нудить. Вивертає. (Мовчить.)

Так... Продовжимо... Я більше страждав від своїх, «духи» робили з тебе чоловіка, а свої робили з тебе лайно. Лише в армії я зрозумів, що будь-яку людину можна зламати, різниця лише в засобах і відміряному часі. Лежить «дід», він півроку відслужив, черево догори, у чоботах лежить і кличе мене: «Оближи чоботи, дочиста оближи язиком. П’ять хвилин часу». Я стою... Він: «Рудого сюди!», — а Рудий — той хлопець, що ми з ним разом приїхали, дружимо. І ось два козли Рудого лупцюють жахливо, я бачу — вони йому хребці переб’ють. Він дивиться на мене... І починаєш лизати чоботи, щоб він живий лишився і не покалічили. До армії я не знав, що людині можна так дати по нирках, що вона задихнеться. Це коли ти сам і за тобою нікого немає... тоді тебе не зламаєш.

У мене друг був... Прізвисько — Ведмідь, амбал під два метри на зріст. Він повернувся з Афгану і за рік повісився. Я не знаю... І нікому він не довірився, ніхто не знає, через що він повісився: через війну чи від того, що переконався, якою скотиною є людина. На війні він запитання ці не ставив собі, а після війни почав думати. Мізки з’їхали... Інший мій друг спився... Він писав мені, я два листи від нього отримав... Типу того, що там, брате, було справжнє життя, а тут цілковите лайно, там ми боролись і виживали, а тут хрен що зрозумієш. Одного разу я зателефонував йому, він був у дупу п’яним... І вдруге п’яним... (Закурює.) Пам’ятаю, як приїхали ми з Ведмедем до Москви на Казанський вокзал, чотири дні з Ташкента їхали, день і ніч пили. Телеграми, щоб зустріли нас, забули дати. Вийшли на перон о п’ятій ранку... В очі вдарили барви! Усі в різне одягнені — у червоне, жовте, синє, жінки молоді, красиві. Бля... Зовсім інший світ. Очманіли ми! Я повернувся восьмого листопада... А за місяць пішов навчатися в університет, поновився на другому курсі. Мені пощастило... Я забив собі голову... У мене не було часу копирсатися в собі, потрібно було сесію складати з нуля. За два роки все забув, пам’ятав лише «Курс молодого бійця» — чищення картоплі і біг на вісімнадцять кілометрів. Ноги стирались до колін. А він? Ведмідь приїхав, а в нього нічого. Ні спеціальності, ні роботи. Мислення навколо ковбасне: головне, щоб ковбаса була «Лікарська» за два карбованці двадцять копійок і пляшка горілки за три шістдесят дві. Кого непокоїть, що хлопці повертаються — у них мозок навкіс чи з культею десять-дванадцять сантиметрів, на дупі стрибають у двадцять років. Не мій син, та й по всьому. Система в нас така: тебе в армії ламають і в цивільному житті теж. Ти потрапив у систему, щойно тебе захопили зубці, ти будеш розпиляний, яким би хорошим ти не був, які б у тебе не жевріли в душі мрії. (Замовкає.) У мене мало потрібних слів... Дуже мало... Хочу донести свою думку: головне — не потрапити в систему. А як повз неї проскочити?