Антирадянські історії
- Автор: Панфілов Олєґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Мандрівець
- ISBN: 978-966-634-933-3
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Антирадянські історії». Краткое содержание книги:
Тотальному обману слугує і новітня інформаційна агресія, що її Кремль розв’язав, приховуючи криваві події вже сучасних воєн: двох російсько-чеченських, російсько-грузинської, а тепер — російсько-української та анексії Криму.
Книгу складають публікації кількох останніх років, здебільшого написаних для проекту Радіо Свобода «Крим. Реалії», а також матеріали курсу лекцій у Державному університеті Ілії «Росія на Кавказі: історія ментальної окупації».
Для широкого загалу: істориків, журналістів, студентів та всіх, хто цікавиться історією.
Через рік-два після війни я зустрічав росіян, які приїхали до Грузії. Вони постійно озиралися і перепитували — чи «можна говорити російською», чи «часто перевіряють на вулиці паспорти». Через кілька днів вони від’їжджали, проклинаючи російську пропаганду і журналістів, від яких вони чули всілякі нісенітниці. «Потішне» військо Путіна не стільки перемагає, скільки калічить людей. Інформаційну війну в Грузії Путін програв, але встиг обдурити багато людей. До війни в Україні він підійшов уже ґрунтовно.
Ще три роки тому, вочевидь, після невдачі в Грузії, російські політтехнологи почали всерйоз говорити про інформаційну армію. Радили створювати спеціальні програми навчання, координації й мобілізації. Ідеологія програм полягала в заголовках — «Росії потрібні інформаційні війська, які донесуть до всього світу наші цінності й ідеологію». Звісно, ініціатори наводили досвід інформаційних воєн в інших регіонах світу, але не уточнювали їхніх методів і цілей, розуміючи під висвітленням подій не оперативність інформації, а брехню.
Після Грузії в Путіна була і залишається головна проблема — світові ЗМІ, які можуть вплинути на політику західних країн. Західні журналісти воліють не зв’язуватися з будь-якою владою і не ведуться на брехню. Російські політтехнологи цього не враховують, вважаючи, що всіх можна обдурити і купити. Когось справді купують, хтось близький ідеологічно, але загалом іншоземна журналістика кардинально відрізняється від тієї, якої навчають у пострадянських університетах. Тому образа Путіна зрозуміла, але безглузда, йому залишається, як і раніше, вдовольнитися власним «потішним» військом.
До захоплення України «потішне» військо Путіна підготувалося ґрунтовно. Телеканали розподілили ролі й завдання: Russia Today і LifeNews працювали на передовій — у загонах сепаратистів; їм допомагало агентство ANNA, що має вельми сумнівну для журналістики історію. Це агентство було зареєстроване в Абхазії (!), його репортери активно беруть участь у висвітленні війни в Сирії на боці урядових військ. Найімовірніше, це агентство виконує делікатні завдання, пов’язані з російськими спецслужбами.
Тилові завдання в сепаратистських регіонах України виконували інші російські телеканали. В самій Україні була і залишається значна кількість видань, веб-сайтів і телеканалів, що належали членам Партії регіонів. Вони — інформаційна підтримка, вже для населення України.
Особливу роль в інформаційній війні в Україні відіграють російські блогосфера і численні веб-сайти, створені спеціально для висвітлення дій сеператистів. У Підмосков’ї було створено координаційний центр, що отримав величезне фінансування з російського бюджету. Мета центру — проведення інформаційних операцій — вкидання дезінформації, створення фальшивих «новин», виготовлення «картинок». Уся ця продукція розповсюджується у блогосфері і в соціальних мережах, вона має викликати ненависть до українців та повагу до сепаратистів.
«Картинки», зазвичай, поцуплені, зляпані з фотографій різних подій і не мають жодного стосунку до України. До прикладу, фотографію біженців із Косово видають за фотографію біженців із Донбасу, вбиту жінку у Венесуелі — за загиблу під час бомбардувань «київської хунти» у Слов’янську.
«Потішні» війська Путіна збільшуються за рахунок ідеологічно вивірених добровольців, тієї величезної російської маси «патріотів», які бачать Росію імперським центром, переконуючи себе в тому, що «Крим — наш». Дезінформацію і «картинки» спростовують, з’являються нові, «кровожерливіші». Потік брехні ллється з російського інтернету, керований і спрямований кремлівськими політтехнологами. Вони, як і раніше, вважають, що найліпшою їхньою зброєю є брехня. «Потішні» війська Путіна продовжують видавати бажане за реальність.
Путін почав убивати російську журналістику 15 років тому, планомірно і з великим задоволенням. Вихованець системи КДБ, він не розуміє ні цінностей демократії, ні необхідності головного демократичного інституту — свободи слова. Як не розуміє і різноманіття політичних партій та думок. Він створив потішний уряд, потішну Державну Думу, він загнав російську журналістику в пропагандистське стійло, туди, де вона була за радянських часів. Так йому спокійно, він гадає, що все контролює, не розуміючи, що світ змінився, інформаційні потоки різноманітні й на кожне «потішне» інформаційне військо знайдеться сміливий інформаційний спецназ.
УСЯ ПУТІНСЬКА ГІБРИДНА РАТЬ