Гола економіка. Викриття нудної науки
- Автор: Вілан Чарльз
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-4714-7
- Переводчик: Олександр Дем’янчук
- Жанр: Зарубежная образовательная литература
Электронная книга - «Гола економіка. Викриття нудної науки». Краткое содержание книги:
Чи починає цей приклад бути схожим на Стипендію надії чи ринок вживаних авто? Повинен. Поліс на 1300 доларів — поганий варіант для здорових п’ятдесятилітніх чоловіків і дуже хороший — для курців із надмірною вагою й випадками серцевих захворювань у сім’ї. Тому найздоровіші чоловіки найімовірніше вийдуть із цієї програми, а найбільш хворі приєднаються. Коли це станеться, популяція чоловіків, на яких опирався розрахунок базової премії, почне змінюватися: в середньому чоловіки, що залишаться, будуть менш здоровими. Страхова компанія вивчає свою нову групу чоловіків середнього віку й доходить висновку, що річну премію треба підняти до 1800 доларів, щоб мати зиск. Бачите, до чого йде? З новою ціною більше чоловіків — найздоровіші з нездорових — вирішать, що така політика їм невигідна, і вийдуть із неї. Найбільш хворі триматимуться цієї політики з усіх сил свого хворого тіла. Знову цільова група змінюється, і тепер навіть 1800 доларів не покривають витрат на страхування чоловіків, що підписалися на цю програму. За теорією, ця зворотна селекція триватиме доти, поки ринок страхування здоров’я не впаде остаточно.
Насправді так не буває. Страхові компанії зазвичай страхують великі групи, членам яких не дозволяється обирати — входити до програми чи виходити з неї. Якщо «Aetna», наприклад, виписує поліси для всіх працівників General Motors, то тут не буде зворотного відбору. Цей поліс подається в комплекті з робочим місцем, і всі працівники, здорові й хворі, охоплені страховкою. У них немає вибору. Aetna може вирахувати середню вартість лікування для цієї великої групи чоловіків і жінок, а потім встановити премію, достатню для отримання прибутку.
Однак виписування полісів для індивідів є значно страшнішою справою. Компанії обґрунтовано бояться, що люди, які найбільше прагнутимуть страхування медичних витрат (або страхування життя), — це ті, які його найбільше потребують. Це правда незалежно від того, наскільки високу премію встановлює страхова компанія за свої поліси. За будь-якої ціни — навіть 5000 доларів на місяць — індивіди, які очікують, що їхні медичні витрати будуть вищими, ніж вартість полісу, найбільш охоче підписуватимуть їх. Звичайно, страхові компанії мають деякі власні трюки, як, наприклад, відмова у покритті витрат індивідам, які вже хворі або ймовірно захворіють у найближчому майбутньому. Це часто вважається грубою й нечесною практикою стосовно суспільства з боку страхових компаній. Зі стороннього погляду видається помилковою думка, що хворі люди мають найбільше клопоту з отриманням медичної страховки. Однак уявіть собі, що було б, якби страхові компанії не мали цього легального привілею. (Дуже уявне) спілкування з вашим лікарем могло б бути приблизно таким:
Лікар: Боюся, у мене погані новини. Чотири з ваших коронарних артерій повністю або частково заблоковані. Я б рекомендував якнайшвидше операцію на відкритому серці.
Пацієнт: Яка ймовірність, що вона буде успішною?
Лікар: Ну, у нас чудові результати.
Пацієнт: А операція дорога?
Лікар: Звичайно, дорога. Ми ж говоримо про операцію на відкритому серці.
Пацієнт: Тоді я, мабуть, спочатку придбаю медичну страховку.
Лікар: Так, це дуже хороша ідея.
Страхові компанії запитають пацієнта про історію сім’ї, звички здорового життя, тютюнокуріння, небезпечні хобі та увесь комплект інших професійних речей. Коли я звернувся за довічною страховкою, представник компанії прийшов до мене додому і взяв аналіз крові, щоб переконатися, що в мене немає ВІЛ. Він запитував, чи живі мої батьки, чи пірнаю я з аквалангом, чи беру участь в автоперегонах. (Так, так, ні.) Я помочився в чашку, став на терези, відповів на запитання щодо тютюну і вживання наркотиків, і все це видавалося резонним, враховуючи, що компанія мала погодитися платити моїй дружині великі гроші, якщо я помру в недалекому майбутньому.
Страхові компанії мають інший тонкий інструмент. Вони можуть розробити правила чи «механізм відстеження», що отримуватиме інформацію від їхніх потенційних клієнтів. Виявлення цього, застосовне до всіх інших ринків, принесло Джозефу Стіґліцу, економістові з Колумбійського університету і колишньому головному економістові Світового банку, частку Нобелівської премії 2001 року. Як фірми відстежують клієнтів у страховому бізнесі? Вони використовують франшизи. Споживачі, які вважають себе достатньо здоровими, придбають поліси з високими франшизами. В обмін їм пропонують нижчу премію. Ті споживачі, які знають, що можуть отримати великі рахунки за лікування, уникатимуть франшизи й у результаті платитимуть більшу премію. (Те саме справедливе й у випадку, коли ви шукаєте страхування автомобіля й маєте потаємну підозру, що ваш шістнадцятирічний син водить машину ще гірше, ніж більшість шістнадцятирічних підлітків.) Коротше кажучи, франшиза є засобом для отримання нашої приватної інформації: вона змушує споживачів сортувати самих себе.
Будь-яке питання щодо страхування в кінцевому підсумку веде до іншого, небезпечного запитання: як багато інформації буде надто багато? Гарантую, що найближчими роками це стане однією з найбільш болісних проблем публічної політики. Ось проста вправа. Вирвіть одну волосинку зі своєї чуприни. (Якщо ви повністю лисий, візьміть крапельку слини зі свого рота.) Цей зразок містить увесь ваш генетичний код. У хороших (чи поганих) руках він може бути використаний для визначення того, чи схильні ви до серцевих захворювань, окремих видів раку, депресії, а якщо наука продовжуватиме розвиватися такими шаленими темпами, як зараз, — то й усіх інших хвороб. З однією волосиною дослідник (або страхова компанія) незабаром зможе визначити, чи є у вас ризик захворіти хворобою Альцгеймера — за двадцять п’ять років до того, як це станеться. Це створює дилему. Якщо генетична інформація буде широко доступною страховим компаніям, то людям, найбільш схильним до захворювань, стане дуже важко, якщо не неможливо, дістати будь-яке страхування. Іншими словами, люди, які найбільше потребують медичного страхування, матимуть найменшу можливість отримати його — не лише в ніч перед операцією, а й узагалі. Індивіди, в яких у сім’ї були випадки хвороби Гантінґтона — спадкового дегенеративного розладу мозку, — уже зараз бачать, наскільки важко або й неможливо отримати страхування життя. З іншого боку, нові закони забороняють страховим компаніям збирати таку інформацію, залишаючи їх вразливими до серйозного зворотного відбору. Індивіди, які знають, що мають високий ризик у майбутньому захворіти, кинуться купувати щедрі страхові поліси.
Редакційна стаття в журналі The Economist вказала на це приховане ускладнення: «Тому уряди зіткнуться з необхідністю вибору між забороною використання результатів тестів і руйнуванням цілої галузі чи дозволом використовувати їх і створенням нижчого класу людей, яких не можна страхувати або які не можуть собі це дозволити». Журнал The Economist, якого важко назвати оплотом лівих ідей, висловив припущення, що приватні ринки медичного страхування можуть у кінцевому підсумку вирішити, що цю проблему неможливо розв’язати, і віддадуть уряду значно ширшу роль. Висновок статті: «Дійсно, генетичні тестування можуть стати найдієвішим аргументом для фінансованого державою всезагального медичного страхування»[115].
Будь-яка реформа охорони здоров’я, що намагається зробити медичне страхування і доступнішим, і дешевшим, особливо для вже хворих або тих, що ймовірно захворіють, отримає руйнівні проблеми зворотного відбору. Подумайте: якщо я обіцяю, що ви зможете купувати доступну страховку, незалежно від того, захворіли ви вже чи ще ні, тоді оптимальний час для придбання цієї страховки — у кареті швидкої допомоги дорогою у лікарню. Єдина можливість вирішити цю внутрішню проблему — поєднати гарантований доступ до дешевого страхування з вимогою, щоб кожен придбав страховку — здоровий і хворий, молодий і здоровий, — так зване «особисте зобов’язання». Страхові компанії все ще втрачатимуть гроші на полісах, які вони змушені видавати з високими ризиками, однак ці втрати можуть компенсуватися прибутками, отриманими від здорових людей, змушених купувати страховий поліс. (Будь-яка країна з національною системою охорони здоров’я фактично має «особисте зобов’язання»: усі громадяни змушені платити податки, а у відповідь вони всі отримують медичну допомогу за урядові гроші.)
115
“Testing Times,” The Economist, October 19, 2000.