Гола економіка. Викриття нудної науки

Ось улюблене запитання економістів, пов’язане з цим: випускники Гарварду вельми успішні в житті, але чи це завдяки тому, що вони навчилися в Гарварді тим речам, які роблять їх успішними, чи тому, що Гарвард шукає і приймає на навчання талановитих студентів, які добилися б надзвичайних успіхів після будь-якого університету? Іншими словами, чи справді Гарвард додає вартості своїм студентам, а чи це просто чудовий механізм «сигналізування», який дає блискучим студентам рекламувати світові свої таланти тим, що їх прийняли до Гарварду? Алан Крюґер, економіст із Принстона, і Стейсі Дейл, економіст із Фонду Меллона, провели цікаве дослідження, щоб відповісти на це питання[120]. Вони зазначають, що випускники престижних коледжів отримують вищу зар­платню в подальшому житті, ніж випускники менш відомих коледжів. Наприклад, середньостатистичний студент, що вступив до Єлю, Свартмору чи Університету Пенсильванія у 1976 році, заробляв 92 тисячі доларів у 1995 році, а середньостатистичний студент, що вступив до не дуже відомого коледжу на зразок Пенн Стейт, Денісон чи Тулейн, заробляв на 22 тисячі менше. Це не так уже й дивно, і навряд чи дає відповідь на питання, чи студенти в університетах типу Єль і Принстон зароблятимуть більше, ніж їхні ровесники після менш конкурентних шкіл, навіть якщо вони всі чотири роки пили пиво, грали в теніс і дивилися телевізор.

Тому містер Крюґер і міс Дейл зробили у своєму аналізі наступний крок. Вони перевірили результати студентів, що вступили до високо- і не дуже конкурентних навчальних закладів. Деякі студенти потрапили в місця типу Ліги плюща[121], інші обрали менш конкурентні варіанти. Головний результат дослідження Крюґера і Дейл найкраще сформульований у назві їхньої роботи: «Діти, достатньо розумні, щоб потрапити до елітних закладів, можуть не перейматися». Середні заробітки студентів, що вступили до високо- і низькоконкурентних закладів, були загалом однакові незалежно від того, який коледж вони закінчили. (Єдиним винятком були студенти зі сімей із низькими доходами, для яких навчання у престижних закладах суттєво підвищило їхні заробітки.) Загалом пізніше протягом життя починає мати значення якість студента, радше ніж якість університету, який він чи вона закінчили.

Чи нерозумно витрачати 150 тисяч доларів або й більше, щоб навчатися в університеті Ліги плюща? Не обов’язково. Як мінімум, диплом Принстону чи Єлю в резюме еквівалентний «великому пальцю» Роджера Еберта. Він говорить про те, що ви висококваліфіковані, в чому інші люди у вашому житті — роботодавці, рідні, родичі — менше сумніватимуться. І завжди є ймовірність, що ви чомусь-таки навчитеся, чотири роки спілкуючись зі світовими науковцями. І все ж містер Крюґер дає пораду студентам, що вступають до коледжів: «Не вірте, що єдиний заклад, куди варто було б вступити, — це той, куди вас не прийняли б… Визнайте, що ваша власна мотивація, амбіції й таланти визначать ваш успіх більше, ніж назва коледжу чи ваш диплом».

Уявлення про те, що яскраві, вмотивовані індивіди (з так само мотивованими батьками) будуть успішними в житті незалежно від того, де вони навчалися, часто не враховується реформаторами американської освіти. У штаті Іллінойс кожний початок навчального року відмічається з оприлюдненням звітів шкіл штату. Кожна школа проходить оцінювання на основі успіхів її учнів у виконанні комплекту стандартизованих тестів[122]. ЗМІ швиденько хапають ці шкільні звіти, щоб виявити «найкращу» школу, яка, як правило, розміщена в фінансово міцному приміському районі. Однак чи справді цей процес говорить нам про те, які школи найефективніші? Не обов’язково. «У багатьох приміських громадах учні добре виконують стандартизовані тести, навіть якщо вони в школі щодня просиджували в туалеті протягом усіх чотирьох років», — каже економіст із Університету Рочестер Ерік Ганушек, експерт у дещо тенденційних зв’язках між впливом школи і результатами учнів. Тут відсутня дуже важлива частина інформації: наскільки велика вартість може бути додана в цих «передових школах»? Чи є в них виняткові вчителі й адміністратори, чи йдуть до них привілейовані учні, що добре виконували б стандартизовані тести незалежно від того, до якої школи вони ходили? Це знову питання з розмови про Гарвард.

Цей розділ почався серйозним соціальним питанням і закінчиться так само. Расові стереотипи — це інформаційна проблема. У центрі тут стоять два простих запитання. По-перше, чи справді раса або етнічність — окремо або в поєднанні з якимись іншими обставинами — передають змістовну інформацію щодо потенційної кримінальної діяльності? Якщо так, що ми робимо з цим? Відповідь на перше питання привертає найбільшу увагу. Після нападів 11 вересня хтось міг казати, що тридцятип’ятирічні чоловіки-араби створюють більший ризик для країни, ніж шістдесятип’ятилітні польські жінки. Полісмени довго доводили, що расова приналежність може бути певним вказівником: добре вдягнені білі діти в бідних чорношкірих районах часто купують наркотики. Злочинні організації мають расову чи етнічну приналежність. У той час, коли Президент Клінтон проголошував расові стереотипи «морально неприпустимими», веб-сайт його радника з питань боротьби з наркотиками Баррі МакКефрі саме це й робив. У Денвері, зазначав сайт, продавцями героїну є переважно мексиканці. У Трентоні продавці креку — здебільшого афроамериканці чоловічої статі, а кокаїну в порошку — латиноамериканці[123].