Після війни. Історія Європи від 1945 року

Ангольські повстанці були розділені на різні угруповання, тож португальська армія принаймні певний час могла їх стримувати. У Мозамбіку, де 60 тисяч португальських солдатів були зайняті тим, що захищали європейське населення чисельністю лише 100 тисяч осіб, або в Гвінеї чи Кабо-Верде, де харизматичний Амілкар Кабрал кинув 30 тисяч португальських військових у невдячну партизанську війну проти 10 тисяч повстанців, ситуація ставала нестерпною. Станом на початок 1970-х років африканські війни висмоктували половину річного бюджету найбіднішої країни Європи. Кожен четвертий португалець призовного віку був примушений служити в Африці; після 1967 року обов’язковий термін служби становив мінімум чотири роки. До 1973 року там загинуло 11 тисяч португальців — такий рівень смертності в перерахунку на душу населення був значно вищий, ніж втрати армії США в розпал В’єтнамської війни.

Оборона своїх колоніальних володінь була для Португалії дорогою, кривавою й дедалі більш безнадійною; військові знали це краще за всіх. Вони також мали й інші причини для розпачу. Щоб убезпечити свою владу та відволікти увагу населення від заморських проблем країни, Марселу Каетану, помазаник-наступник Салазара, послабив кредитні обмеження, набрав боргів за кордоном і заохочував наплив імпорту. У 1970–1973 роках у країні стався короткий споживчий спалах, який ще більше підживили грошові перекази від португальців, що працювали за кордоном. Та невдовзі після цього через нафтову кризу почалася спіральна інфляція. Зарплати в державному секторі геть не встигали за цінами.

Уперше за багато років Португалію сколихнули страйки. Мешканці занедбаних столичних передмість — чимало з них нещодавно переїхали зі збіднілого регіону Алентежу — страждали не лише від хронічних злиднів, а й від споглядання нового та розкішного багатства в сусідньому Лісабоні. Армія дедалі більше опиралася своїй участі в «брудних війнах» у далеких краях від імені непопулярного уряду, представленого технократами, яких ніхто не обирав, і її невдоволення тепер знаходило широкий відгомін удома. Нарікання молодших офіцерів та їхніх родин, що не могли прожити на і так малу платню, яку ще більше з’їдала інфляція, тепер поділяло нове покоління підприємців, які були в розпачі від некомпетентності уряду і розуміли, що майбутнє їхньої країни — в Європі, а не в Африці[383].

25 квітня 1974 року офіцери та члени Руху збройних сил (Movimento das Forças Armadas — MFA) усунули від влади Каетану та його оточення і проголосили тимчасовий уряд, цілями якого були демократизація, деколонізація й економічні реформи. Переворот (аналогічно до pronunciamento молодих офіцерів, які вперше привели Салазара до влади в 1926 році) майже не викликав спротиву, а очільникам старого режиму дозволили вилетіти в еміграцію: спочатку на Мадейру, а звідти — у Бразилію. Очільником хунти одноармійці призначили генерала Антоніу де Спінолу, колишнього заступника голови штабу португальської армії та губернатора Гвінеї з 1968 по 1972 рік. Таємну поліцію розпустили, усіх політичних в’язнів звільнили, відновили свободу преси, а лідери португальських Соціалістичної та Комуністичної партій повернулися з еміграції — уперше за майже пів століття їхні організації могли існувати легально.