Кров Дракона. Хто із нас жертва?

— Пілігріми, — допоміг Грівар, стримуючи смішок. — Йшли до святилища Нумідера, ну й забрели до наших земель. Ми їх потім провели до самого Льодяного лісу, де і є та їхня статуя бога.

— Ха! — крикнув зненацька Кагдір, від чого сидівші поруч гноми підскочили. — Так це не війна! Те ж мені, вояки…

— Ти будь легше, чоловіче! — пригрозив йому Грівар, витягнувши сокиру і покрутивши нею перед очима у товариша. — Ти сам десь шлявся, певно тютюн шпані під воротьми продавав, а ми воювали так, що аж тирса із одного місця лізла! Сутичка із пілігрімами призвела до конфлікту із Скйордлігом, із якого і прийшли ці святоші. Зрештою, ледь не дійшло до війни, якби наш староста вибачень не приніс.

— Ах, нудно. Краще б морди один одному побили, як і повинні зробити справжні гноми! — прокричав із п’яним запалом Кагдір.

— Йди ти… — відмахнувся Грівар, бачачи, що із випившим гномом немає сенсу говорити.

Більше ніхто про себе нічого не розповідав. Горілка, здавалося, замість того, аби язики розв'язати, скрутила їх мотузкою. Гноми допивали третій бутиль, по черзі бігаючи за дерева відливати, а чаклун критично оцінював сокиру Грівара, який вихвалявся гномськими вмінням у ковальській справі.

— Фалміне, не спиш?

— Ні, Гібді, не сплю.

— Випити ще хочеш?

— Не відмовлюся, але зовсім трішечки.

Гном налив йому чарку самогону, собі — втричі більше. Фалмін пригубив, скривився.

— Це що, з отрути скорпіонів?

— Ха-ха, ні. Це ще мій дід придумав рецепт, а я, як добропорядний гном, вирішив продовжити його справу.

— Похвально, — Фалмін попросив у Бортуга, аби той подав йому щось закусити. — Давно цим займаєтесь?

— Шість років.

– І що, ніхто не намагався накрити вашу лавочку?

— Пхе, звичайно намагалися, та тільки йшли вони всі від нас з червоними від горілки мордами й задоволені, як мужик після ночі із сукубом. Ми — чесні продавці, робимо гідний товар і продаємо по гідних цінах.