Без крові. Така історія
- Автор: Барикко Алессандро
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2788-7
- Переводчик: Роман Скакун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Без крові. Така історія». Краткое содержание книги:
Ніна, головна героїня книжки «Без крові», усе своє життя шукає тих, хто вбив її сім'ю. Шукає і вбиває. І ось вона знаходить останнього. Але тут замість помсти приходить інше почуття…
Дія роману «Така історія» починається в 1903 році, з історичних перегонів Париж-Мадрид, і закінчується в 1950-му не менш історичною гонкою «Міллє Мілья». Але перегони — це тільки фон. Головний герой роману Ультімо Паррі ремонтує автомобілі й продає роялі, кохає й воює на полях Першої світової, ще до Америки і повертається назад, узагалі робить те, що робили люди в навіженому XX столітті…
— Ось батько цього раґацці, — промовила секретарка, підкреслюючи мабуть єдине подвоєння, яке могла вимовити.
Ґардіні втупився в нового відвідувача з таким виглядом, неначе даремно намагався щось відкопати у своїй пам’яті. Та коли Ліберо знову розповів історію з двадцятьма шістьма коровами, чоловік почав щось пригадувати. Він виглядав щиро і привітно, як його спортивний костюм англійського крою.
— Я показував вашому сину те, що французи ніяк не зможуть у нас скопіювати.
Потім вони аж дві години прогулювалися майстернею, бо пан Ґардіні розповідав про свою машину, як про рідне дитя. Досить важко було повірити в те, що вдалося здійснити такий проект. Лише в одній цій майстерні працювало дві сотні робітників. Ґардіні знав ‘їх усіх до одного і з кожним вітався на ймення. Час від часу він знайомив з ними Ліберо і той, широко посміхаючись, намагався приховати свій жаль. Адже тому, хто народився в селі, робітник завжди здається псом на припоні. Екскурсія закінчилася у відділі шкіряних виробів, де шили сидіння й утеплювачі капотів, і де всі, здавалося, були кравцями. Насамкінець вони вийшли у двір, де в очікуванні пилу доріг і бризок шампанського стояли натерті до блиску автомобілі. Лише тепер Ліберо пригадав, чому він приїхав. Він набрався мужності і випалив, що має до пана Ґардіні невеличку приватну розмову. Бо у нього є до пана питання.
— Тож повернімося до мого офісу, — привітно відповів пан Ґардіні, у якого видався паскудний день.
Ультімо зостався чекати ззовні. Він сів на диванчик з плетеної лози і взявся розглядати секретарку. Якоїсь миті він спитав:
— А що сталося з вашою ногою?
Жінка відірвала очі від папірця, що саме переписувала. Вона машинально обіперлася рукою об коліно. Потім відповіла так спокійно і ласкаво, що й сама не сподівалася. Вона розповіла, що стався нещасний випадок. Одного дощового дня поблизу рідного села жінку збила автівка.
— Це була «Італа»? — спитав Ультімо.
Секретарка усміхнулася.
— Ні.
І вона зрозуміла, що не відповіла на питання.
— Машиною кермував брат пана Ґардіні.
— А, — з розумінням промовив Ультімо.
Потім він спитав, чи вона справді відчуває, що в неї чешеться нога, так, неначе вона в неї здорова. Жінчині очі наповнилися слізьми. Уже три роки люди ходять околяса і хочуть її про це спитати. І ось нарешті знайшлася людина, якій стало мужності поставити це питання. Вона немовби звільнилася від чогось.
— Ні, усе це обдурювання.
Обоє всміхнулися.
— Усе це обдурювання, — повторив Ультімо, бо на ці слова так довго чекали, що зараз вони вартували того, аби їх вимовили, як годиться.
Коли Ліберо Паррі вийшов з кабінету пана Ґардіні, надворі було темно, хоч око виймай. Чоловіки енергійно потисли один одному руки, що було дуже знаменно. Вони не обійнялися тільки тому, що народилися на півночі серед людей, що соромляться виявляти свої душевні поривання. Пан Ґардіні потис руку й Ультімо.
— Ну, най щастить, дитино.
— Навзаєм, пане.
— Стережися автомобілів. Вони можуть бути небезпечними.
— Знаю, пане.
— Усе в тебе буде гаразд, хлопче.
— Так, пане.
— Можливо, за кілька років і ти будеш сидіти за кермом «Італи», станеш чемпіоном Італії.
— Ні, пане, я не це маю на гадці.
Пан Ґардіні похитав головою, така відповідь захопила його зненацька.
— Як ні? А про що ж ти мрієш?
Ультімо було важко відповісти. Були речі, яким він ще не придумав назви. Як ті безіменні звірятка, що їх щойно знайшли в лісі.
— Не знаю, пане, як пояснити.
— А ти спробуй.
Ультімо на мить замислився.
Потім намалював у повітрі щось схоже на змію.
— Шляхи, — відповів хлопець, — мені подобаються шляхи.
І замовк.
Вони з батьком вийшли, тримаючись за руки. Секретарка провела їх аж до виходу; вона ще махала рукою на прощання, коли, перетнувши проспект, вони на мить повернулися і поглянули на неї.
Пізніше цей вечір Ультімо згадуватиме все життя. У батька був неймовірно піднесений настрій, бо пан Ґардіні сказав, що він не знає відповіді на його питання, але він може дещо порадити. І дещо запропонувати.
— Пане Паррі, там, де ви зараз мешкаєте, автомобілі з’являться вже коли ми з вами лежатимемо у сирій землі. Послухайте, там необхідне дещо інше.
— Корови, — песимістично зазначив Ліберо.
— Ні. Вантажівки. Це такі машини, на яких можна працювати, — пояснив він. — Вантажні автомобілі — машинерії, на яких можна обробляти землю. Автофургончики. Знаю, це не так романтично, та з цими штукенціями можна заробляти гроші.