Без крові. Така історія

Потім він додав, що йому потрібна людина, яка б продавала його вантажівки у тій місцевості.

— Вантажівки від «Італи»? — ледь вичавив із себе Ліберо Паррі, бо йому це здавалось блюзнірством.

— Так-так.

За півгодини він був єдиним уповноваженим продавцем вантажівок фірми «Італа» у радіусі трьохсот кілометрів від свого дому. Коли він підписав контракт, який йому підсунув під носа Ґардіні, Ліберо відчув, що запах гною назавжди полишив його життя.

Тож вони з сином йшли до центру міста, рішуче налаштовані відсвяткувати те, що нарешті, подолавши стільки підйомів, починають спускатися. Вони дійшли до величезного майдану і, сплутавши його з пьяцца Кастелло, згаяли трохи часу, шукаючи королівський палац, якого там і близько не було, але натомість надибали ресторанчик, у якому подавали гарне вино і м’ясне асорті. Ультімо ще ніколи не їв у ресторані. Батько пояснив йому, що зазвичай селяни у ресторанах не обідають. А потім додав, що уповноважені продавці вантажівок ще й як обідають. І відчинив вхідні двері. Стулки дверей були зроблені зі скла та дерева, і коли вони відкривались, дзвенів маленький двонотний дзвоник, що відізвався у голові Ультімо такою гріховністю, що жоден бордель більше ніколи не зміг з ним зрівнятися. Спочатку вони поводилися обережно, та це тривало лише до третього келиха вина. Потім полегшало. Офіціантка була їхньою землячкою, тож забула включити в чек чайові. Коли чоловік з сином йшли геть, то їхні кроки видавались їм ходою аргентинських балерин, а дзеленчання дзвіночка на дверях — передзвоном святкового дзвону. За дверима ресторану місто зникло для них, його поглинув туман, у якому, теоретично, для них не мало б бути нічого дивного. Але те, що вдома у темряві їм видавалося лише сумовитою молочною мрякою, тут, у місті, здавалося королівським шифоном, натягнутим між вуличними ліхтарями, який час від часу підіймали легким подихом, перетинаючи фінішну стрічку, сяючі очі автомобілів. Вони йшли, піднявши комірці і сховавши руки в кишені, віддавшись лютому порядку цього міста, де все вишиковувалось, ніби очікуючи на команду «розійдись!», яка ніколи не лунала. Вони йшли помалу, вдихаючи імлисте повітря. Меланхолійно, під впливом смутку, що наостанок залишило в подарунок вино, Ліберо, схиливши голову, почав розповідати, ніби висловлюючи якісь свої спогади. Він відчував, як поряд неквапно крокує син, і завдяки цій розмові намагався продовжити цю мить і затримати близькість, що між ними виникла. Чоловік розповідав про свою матір, якої Ультімо ніколи не бачив: про те, як вона колола горіхи, про її дивні погляди на Вищу Справедливість. Про той день, коли вона пішла витягати власного чоловіка з ріки і про той, коли жінка вирішила більше ніколи не лягати спати. А ще він розповів, що до їхньої хати йшли дві дороги, але лише на одній із них увесь час, навіть взимку, відчувався аромат ожини. Вона була найдовша. Його батько завжди йшов саме цією дорогою, навіть коли був стомлений; і коли пригнічений — теж. Батько пояснив, що ніколи не треба думати, що ти самотній, бо в кожному з нас тече кров тих, хто повторюється в нас, це те, що було з нами ще з сивини сторіч. Тому всі ми — це лише вигин річки, що починається десь вдалечині і після нас несе свої води далі, ніколи не зупиняючись. Ось чому зараз, наприклад, легко давати назви автомобілям і гадати, що все почалось нізвідки. Та дядько Ліберо ніколи не працював на землі, а його мати свого часу втекла з фокусником, якого всі ще й досі пам’ятають, бо він привіз у село перший мотоцикл. Іноді ми лише те й робимо, що довершуємо справи, які хтось залишив на півдорозі. І розпочинаємо нові, які хтось завершить за нас. Ліберо говорив, не припиняючи йти, попри те, що він уже навіть не завжди розумів, куди прямує. Крокуючи мимоволі, він почав кружляти навколо одного кварталу, бо якась обережна інерція, можливо, спричинена туманом, у певну мить втримувала його від переходу на інший бік вулиці. Тож Ліберо, навіть цього не усвідомлюючи, повертав ліворуч, потім, обгинаючи великі будівлі, знову повертав ліворуч. Він немов віднайшов свою стежку, прихисток для своєї розповіді. Коли вони зробили перше коло, Ультімо помітив, що вони знову прийшли до вітрини, яку він уже бачив і яку більш ніколи не сподівався побачити. Зачарований, хлопчик зупинився. Вони йшли так само, як і ті, хто губить дорогу, ні про що не думаючи, але це місто завело їх сюди, немов пастуший пес. Поки батько намагався йти прямо, повсякчас торочачи про кров і землю, Ультімо, прямуючи за ним, силкувався зрозуміти, що ж такого сталося і чому ця інерція так його розхвилювала. Чи то через поволоку, чи то через батькові історії, та йому чомусь спало на гадку, що якщо так триватиме й надалі, то вони врешті-решт просто зникнуть. Їхні кроки поглинуть їх обох. Зазвичай, крокуючи, ви щораз додаєте по кроку, але зараз, тут, вони віднімали їх, зводячи до числа, що періодично спадало на нуль. Він віддався беззастережній чистоті цього ходу навпаки. І вперше в житті, хоч і дещо плутано, хлопець зрозумів, що кожен порух наближає до нерухомості, а сам рух прекрасний лише тоді, коли йде по колу.