Зірка впаде опівночі

Вони зустрілися на вулиці, недалеко від штабу. Всупереч своїй звичці, капітан Смеу цього ранку забарився. Улі, навпаки, вже не вперше було з'являтися на «службу», як називали писарі свою роботу в канцелярії, з великим запізненням.

— От і добре, що ми побачились! — мовив Смеу, потискуючи капралу руку. — Я дуже хотів поговорити з тобою віч-на-віч. Хоч час зараз не підходящий, але давай пройдемо до млина.

— До речі, мені теж треба вам дещо сказати.

Млин стояв за селом, поруч — луки.

Капітан Смеу сів під копицю сіна, яких тут було багато, і жестом запросив Улю присісти.

— От що я маю розповісти, — мовив він, запаливши цигарку — Цієї ночі сталася дивна пригода. Коли хочеш, я навіть не знаю, дійсність то чи тільки сон. Вчора, коли ми розійшлися, я пішов додому. Від утоми мало не падав з ніг, ледве роздягся. Сон взагалі приходить до мене швидко, а на цей раз я заснув, тільки-но доторкнувся до подушки. Скільки проспав, не знаю. Та раптом чомусь прокинувся. І що мені почулося? А втім, я ще й зараз не певен, що це так. Можливо, то лише сон… Адже нам вночі часто ввижаються всілякі нісенітниці. Через якийсь час я збагнув, що не сплю. По кімнаті хтось ходив. Я спробував розплющити очі, та дарма. Однак я чув усе чудово. Невідомий наблизився до мене, — можу поклястися, що він ходив у шкарпетках. Запевняю, я зовсім не злякався! Навпаки, мені хотілося якнайшвидше дізнатися, чого шукає тут цей непрошений гість. Як тільки я не силкувався, щоб відкрити очі. На якусь мить його дихання почулося зовсім близько. Нараз кроки невідомого почали віддалятися. Проте він не вийшов, а, присівши на стілець, почав у чомусь шупортатись. Скільки проминуло часу, не можу сказати. Принаймні мені це видалося вічністю. Нарешті він встав, знову наблизився до ліжка, а тоді, не поспішаючи, пішов до дверей. Раптом чари мої розвіялись, і я розплющив очі, миттю сплигнув з постелі. Може, це й не так, але я готовий заприсягтися, що підхопився в ту мить, як за ним зачинилися двері. Взявши ліхтарик і пістолет, які завжди клав поруч на стільці, я вискочив у сіни. Сінешні двері були відімкнені. Тільки-но я розчинив їх, великий хазяйський пес люто рвонувся до мене і голосно загавкав. Так негостинно він зустрів би й мого нічного відвідувача, якби той вибіг надвір… А проте, поки я не виходив, собака мовчав. Довелось повернутися назад у сіни. Навпроти була ще одна кімната, в якій ночували хазяї і Некулай, мін ординарець. Я тихенько зайшов туди. Присвічуючи ліхтариком, оглянув усі закутки. На широкому ліжку спали хазяїн з жінкою, трохи далі — їхні діти, шістнадцятирічна білява дівчина і невеличкий хлопчик. На лаві, недалеко від дверей, — мій Некулай. Він лежав горілиць, широко відкривши рота, і сильно хропів. На його лівій щоці червоніли дві складки, — мабуть, надавив рубцями кітеля, який клав під голову замість подушки. Довго вдивлявся в кожне обличчя, і ніхто не викликав у мене ні найменшої підозри. І от я зневірився у власних почуттях. Зайшов до себе, присів на ліжко і замислився. А може, це й справді мені тільки приснилося? Ні, зовсім ні… Але якщо то не сон, куди тоді зник невідомий? Наче крізь землю провалився. Оце й усе, що я мав сказати.