Вибрані твори в двох томах. Том 1
- Автор: Сюсюра Володимир
- Год: 2000
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Вибрані твори в двох томах. Том 1». Краткое содержание книги:
А на заході:
прямо в прострелене чоло сонця — летять журавлі...
І ніколи, ніколи не буде краще на землі.
Віки проходять перед тобою і оддають тобі пошану,
о жінко Революції! Скільки геніїв вийшло із доісторичної глибини твого черева...
Дивлюсь на твої заломлені руки, на зморшки на твоїм чолі і оддаю тобі своє серце...
На!..
1 підставляю вітрам розірвані груди, і женуть вітри по жилах мою кров, і ритмічно піднімають легені...
А на заході:
будинки і люди
чітко вирізьбила далечінь.
III
Моя душа,
мов залита асфальтом земля,
і кожне необережне слово
вгрузає в ній, як закаблуки моєї коханої
на розпеченім ґрунті
площі Рози Люксембург...
І її, таку наївну і тривожну,
я оддаю тобі,
бо:
прийдуть тисячі таких же, як і я, і оддадуть тобі свої серця і душі, і ми їх запалимо, щоб
освітить твої дороги,
о жінко Революції!
А ти крутиш із газети цигарку, і крізь розірвану юбку видно брудне коліно, а твої стоптані черевики нагадують одеський порт у 20-м році...
Ремонтуємо тіло й душу, ремонтуєм будинки й дороги.
Але той, хто тисячолітні підпори зрушив, це не вважає за ремонт.
Там, за обрієм, бачу велику руїну всього Сущого і великий ремонт, там, за обрієм...
І тремтить золота волосинка на твоїй, на рожевій щоці.
Уже кулі на розі не тинькають.
І все ближче осяяна ціль.
1923
Вулиці шалені, вулиці кохані, де пройшов грозою радісний ремонт, одлюбила Осінь, і встає в тумані вежами ясними ніжний рубікон.
Прапори й колони, музика й панелі...
Синіми ланами неба далечінь.
А у мене стрічка кров’ю на шинелі, і авто вишневий прямо в вічі мчить.
Рядом профіль римський, кепка й чорні коси, малинові щоки од моїх очей.
А, як сон далекий, на пероні Осінь, блідий і спокійний біля муру — чех.
Рядом ти стояла: кепка й чорні коси, малинові щоки і нервове: — Плі!
Кучері юнацькі цілувала Осінь і холодні руки в глині і крові...
Знов, як сон далекий, вітер і вагони, блідий і спокійний біля муру чех...
Музика й панелі, прапори й колони, малинові щоки од моїх очей...
Харків, 1923
Бреде зо мною рядом Осінь, і в пальці зашпори зайшли, а вітер огненне волосся під ноги стеле, мов килим.
Взяла холодною рукою і тисне серце раз у раз...
Чи довго йти мені з тобою, моя заплакана мара?..
Міські огні, залізні крики і тоскне зойкання гудків... Стучать закохано і дико твої вишневі чобітки.
1923
* * *
Маслини в далі — чередою і неба золотий платок, а за вікном ходило двоє, сплелися руки їх хрестом.
І другий став за ними скоро, поклав їй руку на плече.
Немов блиснули метеори із тьми розстріляних очей.
Якісь слова... простяг він руки, припав лицем їй до колін, а за вікном шуміло глухо, і був холодний бій годин...
І
0 губи, губи вишнево-темні, мов біля серця огонь нагана!..
У темній кліті веселий штейгер
1 ти зо мною, моя кохана.
Екран і думи, рулетки шелест і скло холодне теодоліта.
Вода в забої дзвенить і меле, а бліді пальці такі тендітні...
II
Не дим із трубів на чайні зорі і там шалено у тьмі сягає — тебе побачив я тільки вчора, а ти вже кажеш мені: — Прощай.
Холодні очі — на жовті вікна: переплелися там чорно рами... Далекий потяг востаннє крикнув, і даленіють залізні гами...
III
Кого ж я в місті шукаю п’яно?.. Знов промайнули вишневі шини... Шумлять бетони, і крок мій тане, і синім димом кохання лине...
1923
Синява сніжинками повна, така невимовно байдужа... Небесная стелиться вовна, лягає покірно в калюжі...
Ні тата, ні мами немає,
Дитина в розпуці, — на землю... Хтось мимо: він часу не гає, чужий і далекий... ой, леле!..
Ніхто не підніме, не скаже: “Ходім, мій маненький, додому”. І сипле з небесної чаші сніжинки рука невідома.
1923
* * *
Оглядає останні вагони, молотком об колеса дзвенить.
А за вікнами темно-безсонно нам розлуку шумлять ясени.
Ти на лаві маненька, покірна. Нам лишилось так мало сказать. Гладе вітер солоний загірний мої брови в твоїх сльозах...
Тільки очі тривожні і сині: плач жіночий?., озера?., плеск?.. І так чітко на білій хустині темні літери: В. і С.1
Одлунали на рампі кроки, і востаннє ударив дзвінок.
Але довго платок одинокий малинів за холодним вікном.
Вже в золоті лани, і вітер кличе зорі до себе в бур’яни пограти в “гулая”.
Вже змолотили хліб, і холодно надворі, і холодно в саду. Та не самотній я.
Огонь твоїх очей задуманий і синій невпинно, п’яно п’ю. Й ясніє кожну мить проміння крізь вікно і тане на коліні заголенім твоїм... а листя шелестить...