Бісова душа, або Заклятий скарб
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела
- ISBN: 966-7831-21-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Бісова душа, або Заклятий скарб». Краткое содержание книги:
Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.
Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!
Кость тоді саме гостював у батьків. Тіла не знайшли, але думали, що теж… Після набігу мало хто лишається в живих та на волі, а до ясиру потрапити — все одно що померти. Ні, у сто разів гірше, ніж померти.
Тому так здивувалися, коли Кость повернувся — місяць по тому, коли вже ніхто і не чекав, коли всі звикли до думки, що Галя стала вдовою, а вона сама прислухалася нарешті до поради матері й вирішила переселитися назад у батькову хату (одній вести господарство — ой як нелегко!).
І от — повернувся.
І односельчани шепотіли між собою: «Пощастило!» — хто радісно, а хто й заздрісно.
Спершу жоден не помітив за Костем дивацтв. А дивацтва… химерні вони були, дивацтва ці, от що!
Бо якщо замислитися, як може поводитися людина, котра врятувалася від смерті? Або щосили радіти та на кожному перехресті про це торочити всякому зустрічному, або навпаки — у мовчанку грати. А цей, хай Бог милує… Ледь почнеш із ним розмову про той день, він відповідає, але якось — сам не помітиш, як — переводить на інше. Та не просто на інше, а на те, про що тобі самій говорити не хочеться.
Раніше так не вмів; раніше взагалі був звичайним хлопцем, ну, може, тільки трохи пихатим через своє багатство. Тепер пихатість наче заховалася глибоко-глибоко. От заговориш до нього — він відповість привітно, і навіть, буває, візьме тебе за лікоть чи до плеча доторкнеться, щоб ніби краще пояснити, що сказати хоче, — а тебе від цього такий жах проймає!.. Так би і чкурнула геть, та навколо люди (а навіть якщо і немає нікого!..), і він — звичайна ж людина, не можна отак просто взяти і побігти від нього!
А кортить — і щоразу сильніше і сильніше!
Зрештою люди почали його уникати. Він же, чи то відчуваючи від цих страждань якесь неприродне задоволення, чи то не помічаючи, що коїлося, навпаки, прагнув поговорити з кожним, кого зустрічав. А кого не бачив — шукав. Доходило до смішного; Оксана, Іринина подруга, розповідала, що, помітивши його, поспішила у хліву сховатися, — так він і там знайшов; думала зґвалтує — ні, просто спитав, як здоров’ячко, про те, про се.
А відчуття — наче зґвалтував.
І не тільки з жінками так, із чоловіками теж. Сердилися; двічі чи тричі хтось намагався підстерегти і злегка, для науки, пройтись кийком по спині. Палиця незмінно полишала руки власника і вирушала у подорож по його ж хребту.
Залишили у спокої — та ж Кость, як і раніше, прагнув спілкування. І придертися до нього не могли, що особливо лютило найбуйніших, які хотіли за допомогою кулаків та кийків раз і назавжди покласти цьому край.
Тоді і згадали про Галю. Вона, треба сказати, теж дуже змінилася після Костевого повернення. Дочка Ірини ніколи не була балакучою, а тут — узагалі немов води у рот набрала. І обличчям перемінилася, змарніла, наче вмить постарішала чи помертвішала навіть, мовби її з домовини, прости Господи, витягнули. Ірина вся змучилася, на це дивлячись, але так і не змогла нічого дізнатися. А Кость, наче навмисне, хату поставив на самому краю села — сусідів не розпитаєш. А як не прийдеш, так цей завжди поруч, ні на хвильку одних не залишить. Та якби й залишив, Галинка — погляд у підлогу і плечем так смикає, мовляв, заспокойтесь, матусю, що ви, їй-бо…
Тільки одного разу, коли Ірина не витримала і розридалася, Галя сказала: «Матусю, ну навіщо ви так? Він хороший, матусю. Все добре».
Когось іншого це ввело б у оману, але не її, ні. Вона ж знала свою Галю з колиски, вона відчула, що якраз навпаки, нічого доброго. Та, власне, вона знала це і до того, як відчула.
Але нічим зарадити не могла. Не змирилася, але наче завмерла в очікуванні миті, коли можна і треба буде діяти.
Її випередили. Хтось здогадався: якщо не можна провчити самого Костя, то що ж заважає — Галю?! її ніколи радо не вітали, була несимпатична, людей привернути до себе не вміла; тихоня. На таку просто так рука наче й не підніметься — але ж тут не «просто так». Життя вже не було, Кость усіх допік.
І дуже вчасно у двох-трьох баб відразу перестали доїтися корови, а у старости закульгав молодий жеребчик. «Відьомські штучки», — шепотілися по кутках і скоса дивилися — ясно, у чий бік.
Вона і не підозрювала, та й Ірина почула надто пізно. Якби не Оксана — взагалі б дізналася в останню мить, коли щось вдіяти було б просто неможливо: коли дивишся з натовпу на дочку, що йде на дно з каменем на шиї, ніякі благання не зупинять біснуючий натовп, що прагне розправи…
Їй пощастило, двічі. Навіть тричі — якщо тільки пан Андрій згодиться допомогти.
Справа в тому, що староста вирішив не доводити справу до кінця. Він чолов’яга кмітливий і добре розуміє, коли треба зупинитися. До того ж була підозра, що Кость пропадав той місяць не просто так, а шукав на попелищі скарб, батьком своїм заритий. Давно подейкували, що у старого була схованка на чорний день, і не одна — і кому ж, як не рідному синові, знати, де саме.