Бісова душа, або Заклятий скарб
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела
- ISBN: 966-7831-21-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Бісова душа, або Заклятий скарб». Краткое содержание книги:
Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.
Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!
— Ми вже на тому світі. Дивно… Ти навіть не цікавишся, чому я прийшла. Зазвичай питають.
— Ні до чого. І без того зрозуміло, що саме змушує таких, як ти, приходити до людей.
Вона злегка хитнула головою, і він мимоволі здивувався: вона так була не схожа на тих жінок, яких йому довелося бачити за довге життя. Вона була наче порцелянова, наче дмухнеш — розіб’ється на тисячу уламків.
— І що ж саме?
— А то не знаєш?
Вона сумно посміхнулася краєчком тонких губ:
— Знаю. Мені пояснили. Гадаєш, тому такі, як я, і приходять до живих?
— Хіба ні?
— Інші — можливо. Особливо ті, що заморочені й забули, ким були і ким стали. А мені — немає потреби. Що візьмеш з тебе, козаче? Та й чого я потребую? Раніше потрібні мені були гроші, аби сім’ю прогодувати, матір та сина з донькою. А тепер, навіть якщо насиплеш ти мені щедрою рукою жменю червінців, — куди діну їх, на що витрачу? І плаття мені не потрібні — тут холодно, козаче, завжди дуже холодно, але жодна шуба не допоможе зігрітися і полум’я не обпече мене. Тільки одне… але ти… ні, не має значення.
— То навіщо прийшла? Може, хочеш, аби впокоїв?
— А ти б не відмовився! По очах бачу, що ні! Я, знаєш, теж… Та це тобі не під силу. Наді мною є влада, яку ти не зламаєш. А прийшла я…
Вона не договорила.
— Матусю, — тихесенько прошепотіли у Андрія за спиною. — Матусю!!! Ти повернулася!
Звичайно, це був Миколка — хто ж іще! Хлопця, певно, розбудила розмова Андрія з берегинею, і спросоння малий прийняв її за матір. І щодуху кинувся до неї обніматися, чого в жодному разі не можна було допустити!
Не обертаючись, Ярчук простягнув ліву руку:
— Стій! Ані руш, чуєш!
Андрій не розрахував, і Миколка від сильного стусана полетів на землю. Поряд із ним уже завмер вовкулак, готовий на все.
— Пусти мене до неї! — закричав Миколка. Він скочив, стискаючи маленькі замурзані кулачки, і був зараз страшніший за будь-якого Андрієвого противника, з яким козакові досі доводилося стикатися. До того ж на нього Ярчук ніколи б не підняв руки, у нього взагалі не було зброї, якою можна боротися із цим.
Зброя була у неї.
— Зупинись, будь ласка, — сказала вона. — Ти помиляєшся, хлопчику. Я не твоя матуся.
І тоді миттєво все змінилося. Похитнувшись, наче підстрелений, Миколка прошепотів: «Матусенько!..» — і втратив свідомість. Степан, обережно схилившись над ним, почав лизати хлопчикове обличчя довгим вовчим язиком.
— Чому ти не обманула його? — спитав Андрій. — Це було б тобі на користь. Ти могла б…
— Я обманула, — просто відповіла вона.
— Відійдіть кудись подалі, — прошепотів Степан. — Краще — аби звідси вас не було видно. А то коли оговтається, щоб гірше не стало.
«Куди вже гірше», — похмуро подумав Андрій, але підкорився. Він знаком наказав берегині йти за ним у ярок, де Миколка не помітив би їх із табора.
Спустившись, майже збігши крутим схилом, він зупинився і пошукав поглядом місце, де можна б сісти. Розмова, здається, буде довгою і не з приємних, і Андрій не збирався впродовж неї по-дурному переминатися з ноги на ногу.
— Ти б хоч накинула щось на плечі, — стримано проказав він берегині. І, знявши з себе, подав їй жупан. Та прийняла, хоча видно було, що тільки через Андрія, задля його спокою.
Коли брала, руки їхні випадково зустрілися, і Ярчук смикнувся — надто холодними виявилися її тонкі білі пальці, які не знали, схоже, що таке важка селянська праця. Та й узагалі гостя найменше нагадувала селянку, швидше — польську заможну панночку, що аж ніяк не збігалося з її словами, що вона Миколчина мати. Хлопчик дорогою дещо розказав про себе, тож Андрій мав уявлення.
Вона перехопила його погляд і тут-таки здогадалася, про що він думає.
— Сама не знаю, як він мене упізнав. Бо я тут в іншій личині. Та й прийшла не за тим, аби відкритися йому.
Андрій угледів-таки підходящу колоду та присів. Гості сідати не пропонував.
Запитав:
— Чому ж так? Невже не скучаєш?
Вона повільно похитала головою — і він, перехопивши її погляд, знітився.
— Не в тім річ, — відповіла спокійно. — Ти ж знаєш, мені тут перебувати не більше року. А з ним я бачитися взагалі не зможу. Навіщо ж тоді дитину засмучувати?
— Тоді чого прийшла?…
— Прийшла, аби врятувати його.
— За нами хтось женеться?
— Можливо. Не знаю нічого про погоню. Я — про інше… про те, що чекає на вас попереду.
— Ти знаєш, куди ми прямуємо?
Вона м’яко, плавно подалася вперед і сіла поряд з Андрієм — але на достатній відстані, аби не бентежити.