Бісова душа, або Заклятий скарб
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела
- ISBN: 966-7831-21-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Бісова душа, або Заклятий скарб». Краткое содержание книги:
Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.
Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!
Андрію се було знайоме — відчуття не один раз рятувало його від неминучої загибелі. Наближення чужинця він завжди відчував дуже гостро, особливо уві сні.
Саме тому, що таке трапилося з ним не вперше, Андрій, хоч і прокинувся, але лежав спокійно. Головне — не сполохати противника.
Так, шабля поряд, храпнути наче уві сні, трохи перемінити положення і рукою… ні, не доторкнутися, але посунути пальці до руків’я. У голові думка: «Наздогнали-таки! Ех, не треба було брати з собою Степана…»
Сам засоромився власних думок і сам же вилаяв себе за це: знайшов час і місце сентименти розводити, кирпатий дідько тебе забирай! Хоч у живих лишитися б для початку!
Легесенько, двома пальцями лівої намацав малесенький камінець і кинув у кущі. Непрохані гості неодмінно повернуться в той бік. От і добре, а ми тим часом…
Насправді ж ні на які роздуми часу в Андрія не було — просто жбурнув камінець у кущі й одразу почав діяти: швидко перевернувся, вхопив шаблю, скочив на ноги, відплигуючи подалі від пригаслого вогнища…
— Який ти смішний… — мовила вона. — Невже перелякався?
А він, бачить Бог, дійсно перелякався!
Гостя була сама, але це ще нічого не означало, зовсім нічого. Чи, якщо завгодно, означало надто багато. Виходить, ті, хто відправив її, впевнені, що вона і сама впорається.
Навіть без зброї, якщо у неї пістоля не… та ні ж, Господи, де ж їй пістолю ховати! На ній і немає нічого, тільки довге розпущене волосся до колін; а руки вона тримає на виду, і вони порожні.
Порожні, як і Андрієва дурна макітра.
— Ані руш, — проронив він. І несподівано для себе додав: — Будь ласка.
Вона легесенько стенула плечима:
— Не рухаюся. Щось не так?
Він не відповів, замість цього тричі перехрестив її. Вона, широко розкривши очі, з цікавістю споглядала за процедурою.
Очі… Як там у пісні?
Чи —
І ще — якщо до цієї миті він вважав вислови на зразок «втонути в її очах» виключно поетичними викрутасами, то тепер розумів, що це, Боже ж мій, свята правда! Бо — тонув, і не чекав ані пощади, ані спасіння.
Згадалося —
І — наче водою холодною обдало (не даремно тонув!): що дозволяєш собі, старий дурню?! Ти хоч зрозумів, хто вона така?
«Нечисть, — казав Світайло, — животворного хреста не завжди боїться, як у народі зазвичай вважається. Інакше надто просто було б їх знищити.
Є й інші прикмети, за якими можна нечисть упізнати. От, наприклад, якщо набуде вона людської подоби, то і буде в усьому на людину схожа. За винятком одного: пупка не знайдеш, скільки не шукай. Бо їх не жінка народжувала, а приходять вони, з Яв’ю розпрощавшись, через Нав, де колишні тілесні шати скидають і в нові вбираються».
Ну, з одягом у цієї негусто, прямо скажемо. І волосся, яким би довгим не було, приховує далеко не все — а точніше, майже нічого. Сніжно-білу шкіру на животі, наприклад, видно навіть звідси. Вона гладенька і рівна, без зморщок, без складок. Узагалі без нічого.
Ця жінка не була народжена на світ.
«Та й не жінка се взагалі, — люто виправив себе Андрій. — Не жінка — берегиня! Душогубиця».
Він знав про схожих на неї не багато, але достатньо, аби не сумніватися в її зловредній природі і вбивчих чарах. Невпокоєні душі іноді перетворювалися у Вирії на голих чи напіводягнених довговолосих дівиць, що жили біля річок або у полях, а бувало — й у лісах. Їх називали по-різному: мавками, нявками, русалками, але насамперед — берегинями. За одними повір’ями, вони охороняли (берегли) скарби чи якісь особливі чародійські місцини, за іншими — жили біля берегів річок. І майже завжди — занапащували безсмертні душі парубків чи молодиць: затягали на дно, лоскотанням доводили до смерті…
У Вирії їм відводилося не більше року. Здавна, ще до хрещення Русі, знаючі люди запровадили звичай, який тепер називають Русалчиним тижнем, чи Русалчиними проводами. У ці дні живі наче заново ховають русалок, таким чином даючи їм можливість удруге вирушити у Нав, а звідти — Божим шляхом за виднокрай.
Але, хоча щороку колишні берегині повністю розутілювалися, поступово на їхнє місце приходили нові. Такий виходив коловорот душ у природі…
— Як на мене, ти мав би бути сміливішим, — сказала нічна гостя. — Чого мовчиш?
— Розмірковую, як чимшвидше відправити тебе на той світ, — навмисне грубо відповів Андрій.