Бісова душа, або Заклятий скарб
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела
- ISBN: 966-7831-21-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Бісова душа, або Заклятий скарб». Краткое содержание книги:
Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.
Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!
Андрій стривожено перевів погляд на Галю — зовні та була спокійною і байдужою, наче ікона. Однак німе питання зрозуміла — і відповіла:
— Не турбуйтеся, пане Андрію. Я цього давно вже хочу. Це ж страждання, а не життя.
— Але якщо зв’язок урветься, ти знову житимеш як раніше! Твоя доля…
Від хвилювання він рвучко подався уперед, і Кость тут же наказав:
— Сиди! Сиди, вельмишановний, а то, лиха година, я цю кулю пущу тобі у лоб, а не їй. Пістоль, звичайно, доведеться перезаряджати, але тобі, гадаю, вистачить і однієї кулі.
— Це уже від твоєї влучності залежить, — сказав Андрій. — Слухай-но, але ж ти кохаєш її чи я неуважно слухав? А якщо кохаєш, так піди сам і залиш їй життя.
Кость болісно похитав головою.
— Ти не розумієш. Не розумієш. Навіть якби була інша можливість розірвати зв’язок… Не має ніякого значення, залишиться вона живою чи ні. Тому що все одно…
Андрій раптом закашлявся, заглушаючи слова нечистя; напад виявився настільки сильним, що Ярчука буквально зігнуло в три погибелі — а наступної миті його захалявний ніж уже тикнувся дзьобом у Костеву руку, яка тримала пістоль. Вистрелити нечисть усе-таки встиг, швидше від несподіванки — і тому промахнувся, куля влучила у віконне скло, все у хаті затягло димом. Зойкнула Галина, вибігаючи з-за стола, та кинулась до свого чоловіка. Андрій думав — аби поглянути, що з ним. Але ні, для іншого. Вихопивши Ярчуків ніж, вона вклала його у здорову Костеву руку — і той, легенько торкнувшись губами її блідого лоба, устромив їй лезо під серце.
А потім підвівся на ноги, з ніжністю, дуже обережно поклавши Галю на підлогу.
— Нема у тебе клепки, шановний, — прошепотів ледь чутно. — І порозумнішати ж не встигнеш.
У цей час на подвір’ї знову істерично заскавучав кудлатий пес. У розбитому вікні з’явилася вовча голова.
— Досить, братику, ляси точити, — задихаючись, прохрипів Степан. — Татари йдуть, уже майже під самим селом. Оточують. Втікати треба!
— Тепер зрозумів? — тихо спитав Кость. — Бачиш, їй було краще померти так, ніж…
— Кисим?
— Саме він. Чимось ти добряче йому насолив. Це ж через тебе мені дозволено піти. Так і сказали: як завгодно, але затримай, доки прибудуть. А потім, мовляв, іди, якщо хочеш.
Останніх слів Андрій не чув — він вискочив на подвір’я і, перехопивши погляд вовкулака, спитав лише:
— Скільки?
— Півсотні, не менше. Незабаром будуть тут. Чоботи я відправив за малим і конем. Іти треба на північ, там є невеликий розрив, можемо прослизнути.
— А якщо прийняти бій?
— Ти ж казав, тобі не дозволено! Та й не відіб’ються тутешні, мало їх. Проти півсотні…
— Мовчи! Хто ще, крім тебе і чобіт, знає?
— А кому я міг сказати?! І так по всьому селу собаки брешуть, мене вчуяли. Давай, братику, швидше кивати звідси п’ятами, бо…
— Треба попередити, — відмахнувся Андрій. — А ти, якщо хочеш, біжи.
Вовкулак визвірився:
— Ображаєш, братику. Мені своя шкура дорога, але навіщо вона мені, якщо… — не договорив, мотнув головою, наче відганяв занадто нахабних мошок.
— Мені теж, — невесело посміхнувся Андрій. — Але і шкуру втрачати не хочеться, тож поквапимось. Ти — до Миколки, я…
— Он наш хлопець, скаче вже.
Вулицею летів Орлик, у сідлі, припавши до гриви, тремтів Миколка. А їх наче наздоганяла пожежа — у хатах прочинялися віконниці, люди вибігали на подвір’я і відразу ж кидалися хто куди: одні назад, за зброєю, другі до сусідів, треті… Треті падали у вуличну пилюгу, збиті татарськими стрілами. Бо у село вже увірвалися перші душогуби, решта ж, певно, тримала зовнішнє кільце, аби жоден не втік.
Чи, ймовірніше, аби не втік один із тих, хто був тут зараз. Андрій.
Задля якого і влаштовано напад.
Свиснув аркан, петлею долі ліг на плечі, владно смикнув до себе — і от уже Орлик без вершника скаче до господаря. І татарин на своєму низькорослому конику-бакемані посміхається від вуха до вуха. А чого не посміхатися? — спіймав же!
Орлик ткнувся Андрієві мордою у плече, мовляв, даруй, хазяїне. Так уже сталося…
Миколка підвівся — точніше, татарин, що його полонив, смикнув мотузку і змусив хлопчика підвестися. Сплигнув на землю, підійшов, завмер поряд, приклавши до горла кривий ніж:
— Стій, де стоїш. І вовку своєму накажи, аби сумирно поводився.
— Він слухатиметься, — мовив Андрій, холодно змірявши поглядом татарина. За спиною у того вже щосили волало і палало село й розлюченими зміями свистіли аркани; голосили баби і хрипіли поранені чоловіки, ревла у стайнях худоба — і мовчали собаки, які встигли скуштувати татарських стріл. — Він поводитиметься дуже сумирно. А ти відпусти хлопчика. Його заріжеш — і сам здохнеш. Вовк у мене спритний, зуби в нього гострі…