Бісова душа, або Заклятий скарб
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела
- ISBN: 966-7831-21-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Бісова душа, або Заклятий скарб». Краткое содержание книги:
Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.
Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!
От вам, шановний, дилема серйозна — і як її, скажіть, вирішувати?
І це, зауважу, тенденція, як кажуть учені мужі. А суть її полягає в тому, що з приходом на наші землі християнства кількість створінь нелюдського походження, себто нелюдів, різко зменшилася, натомість майже вдвічі збільшилась кількість нечисті. І, клянуся своїми шляхетними предками, невідомо ще, що гірше! Бо з першими все-таки, що не кажіть, боротися було незрівнянно легше.
Зараз, сидячи у напівтемній хаті Костя і Галини, Андрій уже знав майже всю їхню історію, знав, хоча самі вони не сказали про неї і двох-трьох слів. Кость, звичайно, був нечистем. Таким його зробив, змусивши повернутися з півшляху до дороги Господньої, якийсь Кисим. Найвірогідніше — татарин, причому ім’я в нього напевне інше, бо «кисим» татарською означає «смерть». Однак не це зараз важливо, а те, чому Кость так довго залишався «живим». Відповідь, здавалося б, була однією-єдиною: Галя любила його настільки, що поділилася з ним своєю вітальністю, своєю часткою життєвої енергії, яку мала{За народними повір’ями, кожна людина народжувалася з певною кількістю життєвої енергії, вітальності (від лат. «vita» — «життя»); цю частку (долю) вітальності кожен витрачав по-своєму, згідно з власним характером. Однак вважалося, що почасти характер цей зумовлений вищими силами — і тому кожному своє судилося, «у кожного своя доля» (частка саме тієї життєвої енергії.}. І тепер у них була одна доля на двох — і її, звичайно ж, не вистачало. Звідси Галині блідість, кволість рухів та інші хворобливі ознаки.
Але залишалося незрозумілим, хто навчив її зробити це, — по-перше. А по-друге — навіщо. Який зиск з того научителю, де його інтерес?
І чому їм так довго дозволили жити у селі? Напевно ж люди знали, хто вони такі, це Ірина, любов’ю своєю материнською засліплена, до останнього часу ні про що не здогадувалася.
— Кохайтеся, чорнобриві, та не з упирями, — похмуро пробурмотів Андрій. — Ну її я ще зрозуміти можу. Все-таки — чому залишився ти? Відчув же, що жити так — не галушкою у сметані плавати. І Галі тобі зовсім не шкода?
— Дурень ти, шановний, хоч і знаєш багато, — процідив Кость. — Гадаєш, я з власної волі?… Татари — ті хотіли просто дізнатися, де скарби батькові закопані. Для того мене і підняли. А потім… Та, яка все так влаштувала, вона, знаєш, сильніша й за Кисима, набага-ато сильніша. Тому якщо чогось забажає, неодмінно матиме. Наказала чекати, наказала людей без потреби не лякати і не чіпати. Просто жити і все…Наче я чіпав би!.. Та ти хоч можеш собі уявити, гостю, як це — мертвому серед живих! Є речі, над якими розум не владний. Коли я поряд із повнокровними, мене тягне доторкнутися до них, взяти в них хоч дещицю їхньої долі, вітальності, хай їй грець!
— Такого не можна довго приховувати. Чому тебе терпіли тут? І чому нині їм терпець урвався? Невже старості просто знадобилися гроші?
Кость відмахнувся:
— Йому? Та ні. Не знаю, чому вони раптом вирішили позбутися нас, але точно не через гроші. А терпіли, бо Кисим пообіцяв село не чіпати.
— То він знайомий зі старостою?
— Передавав йому кимось свої умови. До того ж зробив так, аби староста повірив що з ним не жартують, — вже й не знаю, за допомогою яких доказів переконав старого. Мені байдуже. Та тепер для старости ці докази нічого не варті. Я і тобі все розповідаю, бо не хочу йти ось так, мовчки…
— Йти?
— Атож, сьогодні я піду, звільню її і звільнюся сам. Пам’ятаєш, який сьогодні день?
Андрій ляснув себе долонею по лобі:
— Точно! «Дідова Субота», перед Святим Дмитром!
Цього дня влаштовували поминки мертвих, щось на зразок Русалчиного тижня. Ще один спосіб полегшити невпокоєним душам шлях за виднокрай.
— Але чому ти чекав так довго? — здивувався Ярчук. — Давно ж уже міг…
— Наказали — і чекав. А тепер строк скінчився і мене звільнили. Дозволили піти.
І тут знову щось у тому, що відбувалося, здалося Ярчукові вкрай дивним. Він іще не розібрався, що саме, але відчував: не можна сидіти склавши руки.
— Ти ще про дещо забув запитати, — посміхнувся Кость.
— Про що ж саме?
— Про те, як я збираюся піти. — Одним махом він вихопив з-за спини пістоль — і тепер Андрій зрозумів, що його насторожувало. Весь час, відтоді, як він увійшов до хати, Кость намагався триматися до Ярчука тільки обличчям. — А в мене, — продовжував нечисть, — є тільки один вихід. І в прямому значенні, і в переносному. Вдруге не помирають. Оскільки вдруге не живуть. У мене, бачиш, життя позичене. І щоб піти, я мушу розірвати зв’язок. А це можна зробити одним-єдиним способом.