Бісова душа, або Заклятий скарб
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела
- ISBN: 966-7831-21-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Бісова душа, або Заклятий скарб». Краткое содержание книги:
Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.
Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!
— Я зачекаю у гайку, — сказав Степан. — Не хочеться зчинити тут ґвалт і отримати кулю в груди. Після всього — образливо буде.
Андрій неуважно кивнув, стурбований зовсім іншим:
— Авжеж, іди. Відшукаєш нас потім?
— Ображаєш, братику, — фиркнув вовкулак. Хвацько підморгнув похнюпленому Миколці і гайнув у кущі. Чоботи теж, видно, не бажали зайвий раз попадатися людям на очі і вправно чкурнули за ним.
— Це ж була матуся, так? — тихесенько прошепотів Миколка.
Андрій не знайшовся з відповіддю, надто був зайнятий собою та знервований видовищем хат, що наближалися, — власне, однієї з них, до якої, якби його воля, ніколи не заїздив би. Але розумів: доведеться, саме тому що опинився тут і тепер. Просто так нічого не трапляється ні в Яві, ні в Наві, ні у Вирії.
«Виходить, так судилося».
Сонце висіло над селом достиглим гарбузом; за парканами вже щосили заходилися собаки.
— Чого ж ви мовчите, дядьку?
Він нарешті згадав про хлопчика і те його запитання. Похитав головою:
— Ні, тобі здалося, то була не вона.
— Ну навіщо ви обманюєте, дядьку?!
— Але ж це і не могла бути твоя матуся. Вона зараз напевне на небесах у Бога, в Раю, з янголами.
Миколка лише зітхнув:
— Правда ваша. А все-таки, знаєте…
Розмова перервалася — старенька, яка прямувала з цеберками до колодязя, раптом зупинилася, наче наткнулася на якусь невидиму, але нездоланну перешкоду.
— Боже ж мій! — прошепотіла, захоплено дивлячись на Андрія. — Рятівник! Рятівник навідався!
— Доброго дня вам, паніматко, — вклонився Андрій. — Дозвольте допомогти з цеберками.
Старенька відсахнулася, наче він збирався насипати їй за пазуху жменю живих мишей.
— Та як пан Андрій може таке казати! Та що ви! Та я уже звикла, їй-богу! Стільки часу… Галя ж уже пять років як заміж вийшла, так я одна живу, ну, ще інколи заходить Оксана по господарству допомогти. І Гнатко навідується, як можливість випадає. От би, пане Андрію, його частіше відпускали… я розумію, козацький закон суворий, а все ж і серце матері треба поважати. Хоча що це я?! — до хати, милий гостю, до хати!
Ірина поспіхом повернулася на подвір’я, так і не набравши води; прочинила браму і щиро запрошувала, аби Андрій вшанував візитою.
Куди дінешся — вшанував. Тим більше, що зранку не снідав, а з хати тягло такими пахощами, що шлунок миттю приріс до ребер!
…Смакуючи знамениті Іринині пампушки, Ярчук сам собі здивувався: чого було боятися? Невже — подяки матері врятованого тобою Гната? Звичайно, дякувати варто насамперед тому, хто не так давно заходив до тебе в гості зі скринькою. Але ж і ти тоді життям своїм ризикував, правильно?
То чого ж носа вернеш?
Миколка, забувши про нічні переживання, жваво торохкотів бабусі Ірині, який дядько Андрій бравий козак. Малому вистачило глузду не згадувати про їхні пригоди у Вирії, і він повідав старенькій про більш звичні речі (переважно ним же самим і вигадані).
Потім Миколка задрімав, і Андрій обережно переніс хлопця на піч, вкрив ковдрою, а сам сів, аби хильнути ще чарку оковитої.
— Пане Андрію… — Паніматко?
— Даруйте, що насмілююся вдруге вас про допомогу просити, але… Як не ви, вже ніхто мені не допоможе.
Стара ледве не плакала — так, певно, гнітила її сама лишень думка про те, що треба говорити про нову біду.
«Що за „біда“?» — роздратувався сам на себе Андрій. І відставив у бік недопиту чарку — мабуть, різкіше, ніж варто було б.
— Що сталося, паніматко? Вас хтось ображає?
— Та ні, ні! Не в тім справа…
Вона розповіла — і Ярчук зрозумів, що даремно не прислухався до своїх передчуттів, хай їм грець; даремно!..
З Костем Галя познайомилася на вечорницях. Вона давно ходила у дівках, хоча однолітки її вже — котра заміж вискочила, а котра й третю дитинку у люльці гойдала. І от вгледіла собі цього. Кость був з сім’ї заможної, тож волів оселитися окремо від тещі, хоча не сказати, що Ірина була ядучою… ну та зрозуміло, діло молоде, вона не ображалася. Тільки за Галю раділа, що нарешті знайшла дочка щастя. Знову ж, хоч сім’я Костева жила в іншому селі, хату він собі збудував тут — подейкували, з батьком про щось сильно посварився, тож… Говорили навіть — через Галю. Але на весіллі нічого такого Ірина не помітила, а вже потім не часто з Костевими батьками бачилася.
Частіше на могилку до них ходила, ніж живими бачила. Бо два роки тому село їхнє попалила орда — те, де Ірина жила, не зачепили, а рідне Костеве — до цурки, тільки свині блукали попелищем.