Золото і кров Сінопа
- Автор: Савченко Виктор Васильевич
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: "Зоря"
- Жанр: Героическая фантастика
Электронная книга - «Золото і кров Сінопа». Краткое содержание книги:
Роман “Золото і кров Сінопа” починається трохи традиційно як для українського історичного твору, та вже за кілька розділів від традиційності не залишається й сліду. Натомість у сюжет вплітаються елементи неймовірного, дивовижного, часом фантастичного, але такого, що не руйнує історичної правди. Елементи ці можна назвати скоріше невідомою (або маловідомою) реальністю. Хіба підводні човни-чайки, вперше винайдені на Січі і застосовані козаками при взятті турецької фортеці Сіноп у 1595 році, не вважалися на той час чимось дивовижним? У романі знати руку і науковця (розробка і побудова підводного човна), і езотерика (образ Оникія — характерника, мага), і фантаста. В. Савченко залишається вірним собі в мотивації подій і вчинків героїв, деталізації (але не надмірній) антуражу, доборі цитат з автентичних джерел, що в підсумку вселяє довіру до ситуації, хоч якою б неймовірною вона здавалася. При читанні твору складається враження, що письменник ні на мить не зводить очей з уявного читача. І як тільки він — читач — починає виявляти ознаки збайдужіння, автор тут же змінює ситуацію, вводить нову інтригу, наводить якийсь із невідомих історичних фактів.
“Пресвятий Миколо Чудотворцю, не дай загинути в чужому краї. Останній це похід у моєму житті, останній. Подамся потому в родове гніздо на Волинь, а там поберуся з Ольгою. Князь Костянтин здогадується про нашу приязнь і схвалив би шлюб. А братчики іншого отамана оберуть”.
На правому березі Микошинський помітив табун диких коней, які прийшли на водопій. Невдовзі проминули річище Інгульця і старовинне зруйноване місто неподалік від нього. То був орієнтир: до лиману вже залишалося півдня.
— Пане гетьмане, — озвався посланець Рудольфа Другого литовською. — Це вже турецька земля?
— Це руська земля, — відказав Микошинський також литовською. — І одвіку була нею. А Казікермен — тільки їхня фортеця. Років двісті тому там стояла русько-литовська залога. І називалася вона Вітовтова Митниця. А ще до того — руська фортеця Біла Вежа.
Не раз ходив отаман у морські походи і завжди дивувався, зустрічаючи руїни міст на Дніпрових берегах. Більшість із них русичі спорудили ще задовго до монгольської навали; а траплялися й давніші, невідомо ким побудовані. Край був колись заселений; торгові судна з усього світу піднімалися аж до порогів. А тепер тут кочівники випасають табуни коней, а по Дніпру військові галери плавають.
Тим часом вітер ущух, хмар поменшало, а сонце зависло на півдорозі між полуднем та заходом. І тут гетьман помітив з правого боку, в степу, сірий хвіст куряви. Десь за версту, паралельно Дніпру, скакав загін. Вершників не було видно, але, судячи з густої куряви, що за ними тяглася, їх мусило там бути зо дві дюжини.
Помітив куряву й Потурнак. Прикрившись від сонця долонею, він вдивлявся в рухому сіру хмарку.
— Яничари, — озвався нарешті. — Дуже поспішають.
— Схоже, — погодився отаман. — Поспішають в Очаків, щоб попередити.
— Вони нас помітили, — знову Потурнак.
— Навряд чи. Ми ж їх не бачимо. Тільки курява… Заночують у Білозерці, а вдосвіта на свіжих конях вирушать до переправи, що в дніпро-бузькому лимані. А там до Очакова — півдня чвалом. Оскільки ми їх наздогнали, то, отже, рухаємося швидше. І до Очакова підійдемо раніше.
Ще не скінчилася лагідна осіння ніч, коли в різних кінцях острова закуріли вогнища. Отаман наказав кашоварам не шкодувати ситного харчу — м’яса в’яленого, дичини. До Очакова-бо світ неблизький, сила веслярам потрібна.
Тільки-но засіріло на сході, як козацька флотилія, попетлявши поміж островами, вилинула на водну гладінь, краю якої не було видно.
— Це вже море? — запитав Приблуда у Потурнака.
— До моря далеко. Лиман це. Східний вітер, дихання якого знати було ще з ночі, напнув вітрила. Флотилія стрімко неслася повз правий берег, обриси якого ледь угадувалися на півночі у світанковій імлі.
Коли перші промені визолотили плесо лиману, Микошинський наказав чайковським підняти прапори куренів і стяг Рудольфа Другого.
— Поскидайте, хлопці, шапки! — наказав він. — Братчиків чимало тут полягло торік. Січа велика була — на воді й на суходолі. Пошарпали ми тоді військо їхнє, але походу на германця їм не зірвали. Отут, де ми тепер, стояв великий турецький флот. Ми ж прибули всього на сімнадцятьох чайках.
— Відсалютуємо, батьку, — озвався хтось із веслярів. По хвилі вагань Микошинський відказав:
— Треба б. Але у них також є бекетові і система сповіщення. Викажемо себе.
Коли праворуч знову засіріли обриси берега, гетьман дав знак веслярам, і чайки зірвалися з місць; вони, здавалось, вже не пливли, а летіли над водою.
УЗУН-КАЛЕ
Лагідний ранок видався в Узун-Кале[17]. Плесо лиману парувало легким туманцем. Просвічений першими променями сходу, він нагадував рожевий мигдалевий цвіт, розсипаний по воді.
— Мир і благоденство! — прокричав з мінарету мулла на закінчення ранкової молитви. — В Узун-Кале все спокійно. Аллах з нами!
На палубах суденець, що ночували в гавані, стали з’являтися люди; залунали команди на військових кораблях. Почалася буденна робота порту: з високих двоколісних возів, запряжених одногорбими верблюдами, татари знімали кулі з сіллю і клали на причал. Там же, брязкаючи кайданами, раби зносили по трапу з суден килими, сувої шовку, бронзовий посуд, шаблі, виготовлені зброярами Дамаска, Стамбула та Варни.
17
Узун-Кале — нині Очаків.