Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
— Я… тямлю! — прохрипіла Рутенія. — Не підходьте!
— Що з тобою? — скрикнула Дзеванна.
— Та вона ж віддає сили своєму Полозові! Зупиніть її, вона ж загине! — зрозумів Бось.
— Ні! Не можна! — скрикнула Рута, та Віт уже розігнався, і якби й хотів, то не зміг би зупинитися.
Він з усього розбігу наскочив на Рутенію, схопив за плечі і рвонув догори, а потім разом з нею відкинувся вбік і впав.
— Може, й не можна… а занапастити себе… заради… зміюки… я не дам! — відхекуючись мовив він.
— Та як ти міг! Він же врятував нас! Він же наш друг! Він же…
Рутенія заплакала на плечі у чугайстра, як мала дитина. Віт обіймав її і гладив по голові, а Дзеванна міцно стискала її руку. Бось стояв осторонь і намагався розібрати слова, що їх крізь сльози вимовляла відьма.
— Я… нічого вже не хочу… я втомилася… Що я тут роблю? Горинь загинув… через мене… А ми вже майже дійшли…
З її руки випав камінь. Віт нахилився і підняв його:
— Полозів камінь?
— Так.
Все змішалося. Хтось казав, що вона витримає?! Рутенія була певна, що це не про неї. Як вона може витримати? Що витримати? Боротьбу з відьмаком, страшніших від якого світ ще не знав? Вона, та, що не змогла навіть вберегти свого друга?! Кого ще вона не вбереже? Вона нічого не витримає, і ні з ким не буде боротися! Все скінчилося тут і тепер! Зараз вона витре сльози, вибереться з цього підземелля, і всі розійдуться по своїх домівках, а зі злом хай борються ті, кому це потрібно й хто має сили й віру в себе. Вона ж цю віру втратила. Вона ж навіть не пам’ятає…
— К-х, к-х… По кому подзвін? — пролунав знайомий голос у Рутенії за спиною.
На мить всі скам’яніли. Сльози Рутенії висохли. Вона спитала Віта:
— Ти чуєш те ж, що і я?
— Не тільки чую, але й бачу!
— Ти живий! — повернулася Рутенія і кинулася до Гориня. — Ти живий! Невже?
— Тобі вдалося! Тепер я твій боржник.
— Який ти боржник? Ти друг! Ти… — Рутенія знову намагалася спинити сльози, та то вже від радості.
Полоз же, перечекавши обійми і сльози, взявся до справи.
— Тепер ми під Корсунем, і треба вибратися.
— Чекайте! Я не бачу карти… — сказала Рутенія.
— Й не дивно. Річка… А може, вона зникла, бо ми досягли мети? — сказав Віт.
— Вам у той бік, — показав головою Полоз.
— Але ж там лише скеля?
— Там є прохід, ви його побачите, — сказав Горинь. — Він виведе вас.
За мить полоз розтанув у темряві, і вони подалися у вказаному ним напрямку. Шлях був усіяний гострим камінням. Ним же було обкидано усі стіни, а ще — прозорими кристалами та яскраво-зеленим слизьким мохом. Сама дорога закручувалася та розкручувалася знов і знов, намотувала спіралі навколо невидимої осі, однак невідворотно прямувала вгору.
— Ви відчуваєте? — спинилася Рутенія. — Повітря посвіжішало!
— А й справді, — глибоко вдихнула Дзеванна.
Віт уперто йшов уперед, розкидаючи каміння під ногами. Кожен крок наближав його до світла, до сонця…
— Слухайте, а що робити з ним? — спинився раптом Віт і вказав на Бося.
Той теж спинився і тепер переводив погляд з Дзеванни на Віта, тоді на Рутенію, і назад. Потім сказав:
— А я вам життя рятував, і не раз!
— А що ти будеш робити, якщо ми тебе відпустимо? Вернешся до Ворона?
— Чи вернусь я до Ворона? Ні!
— Ні?! — здивувався Віт. — Чому?
— В мене буде важливіша справа — я піду з вами! — Вона, — він кивнув на Рутенію, — вміє ставити питання, на які відразу не відповіси, і вміє давати відповіді на непоставлені питання. Я справді почав сумніватися в Ахруманових словах! І якщо ви не візьмете мене з собою, я все одно крадькома піду за вами, щоб знайти правду. Про Ахрумана і про вас…
— То ти з нами?! — вигукнула Дзеванна.
— Я не з вами! Я зі своїм народом! І якщо Ахруманові обіцянки правдиві, я буду з ним, а якщо ні — з вами або сам по собі. Але мені потрібен час для роздумів.
— Бось може бути дуже цінним союзником. Його знання світу злиднів, його сила та зріст… Він ідеальний шпигун, — зауважила Рутенія.
— Так, але…
— Ми мусимо повністю довіряти один одному! Безоглядно! Чи можемо ми тобі довіряти? — подивилась вона у вічі злидневі.
— Можете! — вимовив він.
— А чи будеш ти довіряти нам? — спитала Дзеванна.
— Я… вам? — здивувався Бось. — А ти теж вмієш ставити питання, русалко! Я спробую…
26
Зникло бите каміння, неочікувані звуження і бридота на стінах. Було сухо, тихо і світло. Йшли повільно і обережно, дослухаючись до нових звуків.
— Ви чуєте? — стиха мовив Віт.
— Що? Я нічого не чую, — прошепотіла Дзеванна.
— Запах. Це запах коней! Ми вже близько.
— Обережніше, — шикнула Рута.
Хотілося вирватися з цього підземелля, вибігти на відкритий простір, розкинути руки і голосно кричати. А ще — впасти на зелену траву, зіжмакати її в руках і заснути. Днів на три-чотири. Та треба було триматися, тому вона стисла чугайстрову руку, і той відповів вдячним потиском.
Почулося шурхотіння — пробігло кілька щурів. Ще через кілька кроків вона почули стукіт, а потім над головою почулося іржання, яке перейшло у мирне рівне сопіння.
— Ми, здається, прийшли, — прошепотів Віт.
— Так, ми на місці, — погодилася Рутенія. — Тепер, мабуть, вгору? Хто перший?
— А ну ж бо я, — зголосився Бось, і, не чекаючи відповіді, поповз догори.
— Але… затримай його! Він же втече! — забувши про шепіт, вигукнув Віт.
— Ш-ш-ш, — зашипіли на нього з трьох боків Рута, Дзеванна та Бось згори.
Кілька хвилин минуло у напруженому мовчанні. Віт нервово стискав кулаки. Якщо Бось зрадить, їхня дорога закінчиться тут.
Раптом посипалася земля і долинув шепіт:
— Все гаразд! Гайда нагору!
— Що там?
— Там ніч, а ми під стайнею. Тут самі коні. Ну ж бо, швидше — ляда важезна.