Рутенія. Повернення відьми
- Автор: Климчук Віталій
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-5535-4
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Рутенія. Повернення відьми». Краткое содержание книги:
Князі правлять державами казкової землі Укранії, пліч-о-пліч з ними — мудрі відьмаки. Лісами мандрують чугайстри, полісуни, мавки, в річках живе плем'я русалок, під землею сховалися рахмани й могутні Великі Полози. Але й капосні злидні дошкуляють людям, і жорстокі песиголовці причаїлися біля кордонів… Такий світ Яв, а ще є світи Прав і Нав. Всіх їх поєднує Світове Дерево, основа Всесвіту.
Героїні роману, молодій обдарованій відьмі Рутенії, доведеться не лише шукати шлях до власного «Я», але й рятувати Всесвіт від зазіхань злодія Ахрумана, що вклоняється Чорнобогу. Вірні друзі — чугайстер Віт, русалинка Дзеванна, молодий зільник Золота, мудрий відьмак Добровін — та інші дивовижні люди й істоти допоможуть їй долати найсуворіші випробування…
Поєднання захопливих пригод і поетичного світосприйняття — таким є сучасне українське фентезі. Алегоричною мовою оповідає воно читачеві про вічні цінності, моральні й культурні.
Золота зважав на крики. Він став у центр кола, вийняв з-під поли три пляшечки і ніж, поклав усе це на землю, а сам став на коліна і звів догори руки:
На цих словах Золота випив дві пляшечки, схопив ножа і полоснув ним по руці. Кров полилася потоком, і він підніс третю пляшечку, наповнивши її своєю кров’ю вщерть. Після цього, похитуючись, підвівся:
Золота жбурнув пляшечку додолу, і світ почав кривитися, стискатися, перетворюватись на мерехтіння кольорів і блискотливих відтінків.
Перш ніж це сталося, Рутенія встигла побачити, як розчахнулися двері і до кімнати увірвалися троє озброєних людей. Позаду них стояло ще кілька воїнів. Серед них вона впізнала свого нападника; його обличчя спотворила ненависть, коли стало зрозуміло, що здобич вислизає.
Отямилися на березі річки. Голова паморочилась і боліла. Першим спробу підвестися зробив Бось, і з третього разу це вдалося. Йому навіть вистачило сил на лайку:
— Трясця твоїй мамі, клятий чаклун! О-йо-й! Ти хотів нас вбити, зізнавайся, бо…
— Облиш, ти ж бачиш, йому теж непереливки, — вступилася Рутенія.
29
— До речі, так, просто цікаво, де Суронж?! — не вгавав Бось.
— Суронж десь поруч, — сказав тихо Золота.
— Друзі, мені час іти, — втрутилася Дзеванна. — Я цієї річкою дістануся своїх.
Стало сумно. Стільки часу, стільки пригод, стільки переживань разом. Упродовж мандрівки думка про розставання якщо і спадала комусь у голову, то відразу зникала. Тепер же вона була така явна і невідворотна, як ніколи досі.
Щось треба було казати, та слів не було. Були лише погляди, і вони промовляли краще за вуста. Погляди казали: «Ми ще зустрінемося. Це ненадовго. Мені дуже сумно. Може, не треба?»
Постоявши трохи, Дзеванна, так і не вимовивши ні слова, скинула з себе балахон, що його одягнула у Золоти, повернулася до річки лицем і увійшла в неї. Вода розчинила обриси її тонкого тіла.
Дзеванна не озирнулася. Ніхто не махав руками їй У слід.
Сумно. І порожньо.
Рутенія крадькома поглянула на Золоту. Той мовчки втупився у простір перед собою і щось шепотів під ніс. Коли закінчив, пояснив:
— Я наклав на Дзеванну охоронне замовляння. Якщо Дзеванна потрапить у небезпеку, ми знатимемо про це, і про те, де вона знаходиться.
Стало спокійніше.
Довкола, скільки сягало око, зеленіли пагорби. Ніщо не порушувало тихого і привітного спокою. Здавалося, тут можна прожити вічно, так і не зазнавши лиха. Сонце дарувало світло і тепло, а трава вдячно тягнула до сонця свої зелені стріли. Сюрчання цвіркунів розривало повітря. Де-не-де пролітали блискавки метеликів та діжки жуків.
Плюскотіла річка, виблискувала тисячами сонячних зайчиків. По той бік земля вкривалася городами. Деякі були чорні — без урожаю, деякі сіро-жовті — то довге сухе квасолиння шурхотіло під поривами легкого вітру. Окремі клапті — з ніжно-зеленими паростями озимого жита.
— Здається, нам час? — озвався Золота. — Пропоную вийти на пагорб і зорієнтуватися.
Думка була слушна, і Віт першим дістався верхів’я пагорба, з якого стало видно величезне місто. Високі сонячно-жовті стіни, здавалося, надумали позмагатися у яскравості з сонцем. За ними можна було розгледіти кілька сніжно-білих башт.
— Це вони! — вигукнув Золота.
— Хто?
— Не хто, а що! Башти княжого двору — Добровін там.
— Ну, то рушаймо. Он я бачу шлях, — показав Віт рукою вниз.
Огинаючи пагорби, змійкою повзла дорога. Нею пленталася пара волів, тягнучи за собою повну гарбу. Колеса натужно і ритмічно рипіли, задаючи такт похитуванням дядька, який задрімав, стискаючи в руках віжки.
Друзі спустилися з пагорба і вирушили слідом.
Рутенія звернулась до Золоти:
— Віт розповідав, що під час Великодня боги відкривають Небесні Браму і спускають на землю Очисний Вогонь. А чому лише у Великдень? Лише один раз на рік?
— Є багато сказань про давні часи. Чим більше Боги боролися зі злом, тим сильнішим воно ставало! Мабуть, вони так і не розгадали цю таємницю людської природи, бо коли війна досягла апогею і мало не знищила усіх людей і Богів, було вирішено: лишити людей на самоті, не втручатись у їхнє життя… — Золота замовк.