Цинкові хлопчики

Привезли спочатку до Ташкента... Вийшов замполіт, із таким черевом... і, мовляв, пишіть, хто хоче в Афган, пишіть рапорт. Хлопці строчили: «Прошу направити...», — а я не писав, але наступного дня нам усім видали пайку, фінансове забезпечення, повантажили в машини й повезли на пересильний пункт. Увечері на пересилці старослужилі підходять і кажуть: «Так, мужики, давайте гроші радянські сюди, там, куди вас посилають, — афгані». Що за фігня? Везуть, як баранів... Хтось радий, він сам попросився, інший не хоче, у нього істерика, плаче, хтось одеколону нахлебтався. Бля... На мене спустошення найшло, мені стало байдуже. «Ну, дідько, — думаю, — а чому спеціальну підготовку не пройшли? Йо-майо! Везуть же на справжню війну». Стріляти і то не навчили. Скільки стріляв на заняттях? Три одиночних і шість чергою... Мама не горюй! Перші враження від Кабула... Пісок, повний рот піску... І в день приїзду в караулці мене віддухопелили дембелі... І пішло зранку: «Бігом сюди! Посуд помив? Бігом! Стояти! Прізвище?» Били не в обличчя, щоб офіцери не помітили, били в груди, в солдатський ґудзик, він, як грибочок, легко вминається в шкіру. Коли потрапляв на варту, я був щасливим: ані «дідів», ані дембелів, мене дві години ніхто не чіпав. За чотири дні до нашого прибуття «молодий» підійшов до намету дембелів і кинув туди гранату — семеро дембелів просто так — чирк! — як не було. А сам потім собі ствол до рота приставив — і мозок навиліт. Списали на бойові втрати. Війна-матінка, вона все спише... Йо-майо! Після вечері «діди» кличуть: «Так, Москва (я з Підмосков’я), — картопельки! Засікаємо час — сорок хвилин. Пішов!» — І копняка під зад. Питання: «А де я її візьму?» Відповідь: «Жити хочеш?» Картопелька мала бути із цибулькою, перчиком і олійкою, називалась вона «цивілочка». І ще з лавровим листочком зверху. Я спізнився на двадцять хвилин, мене відхерачили... Мама не горюй! Знайшов я ту картопельку у вертолітників, там сиділи «молоді» і чистили картоплю для офіцерів, я просто попросив: «Хлопці, дайте, а то вб’ють нахер». Дали піввідра. «За олійкою, — підказали, — підійди до нашого кухаря. Узбека. Наспівай про дружбу народів, він любить». Узбек дав мені олійку і цибулю з панського столу. У рову на вогнищі я це все смажив, а потім біг, щоб холодну сковорідку не принести... Зараз, коли читаю про афганське братерство, іржати хочеться. Коли-небудь знімуть про це братерство фільм, і всі повірять, а я, якщо й піду на нього, то лише щоб на афганські пейзажі подивитись. Підведеш голову — гори! Фіолетові гори. Небо! А ти — як у тюрмі. «Духи» не вб’ють, то свої приб’ють. Я зеку в Союзі потім розповідав, він не вірив, щоб свої так знущались над своїми: «Не може бути!» А він десять років відсидів. Надивився! Бля... Щоб дах не з’їхав. Не скурвитись! Одні пили, інші курили... Травку... Пили самогон... Самогон гнали з того, що дістанеш: родзинки, цукор, шовковиця, дріжджі, хлібчика накидаєш. Коли сигарет бракувало, замість тютюну користувались чаєм, у газету його загортали, смак — лайно! Але дим є. Чарс, звичайно... Чарс — це пилок коноплі... Один спробує, буде сміятись, ходить і сам до себе сміється, інший під стіл залізе і сидить там до ранку. Без цього... без наркотиків і самогонки — дах би поїхав... Тебе ставлять на варту і дають два магазини патронів; якщо почнеться щось, то шістдесят патронів — це півхвилини доброго бою. Снайпери у «духів» були такі навчені, що стріляли на дим цигарки, на спалах сірника.