Сага про Форсайтів

Дівчина знову усміхнулася.

— Я гадаю, ви могли б мені розповісти.

Як уперто ця дитина домагається свого.

— Це не моя таємниця. Але я спробую зробити все, що зможу, бо, на мою думку, і ви, і Джон повинні це знати. А тепер я попрощаюся з вами.

— Ви не почекаєте батька?

Джун похитала головою.

— Як мені переправитися на той берег?

— Я перевезу вас у човні.

— Знаєте що,— раптом сказала Джун,— коли ви будете в Лондоні, зайдіть до мене. Ось моя адреса. Вечорами у мене звичайно збирається молодь. Але батькові краще нічого не кажіть.

Дівчина кивнула головою.

Дивлячись, як вона веслує, Джун думала: «Вона дуже вродлива, і фігура в неї гарна. Ніколи б не подумала, що у Сомса може бути така вродлива донька. Джонові вона була б пречудовою парою».

Інстинкт парування, якого їй не довелося задовольнити, ніколи не завмирав у Джун. Вона стояла, стежачи, як Флер пливе до того берега; дівчина поклала весло, щоб помахати їй на прощання, і Джун з болем у серці поволі пішла лугом понад річкою. Молоде тягнеться до молодого, наче бабки, що ганяються одна за одною, і кохання, як сонце, прогріває їх наскрізь. Її молодість! Це було так давно, коли Філ і вона... А відтоді? Відтоді нічого... нікого, хто був би їй до душі. І вона втратила все. Але який зашморг душить ці два юні створіння, якщо вони й справді кохають одне одного, як вважає Голлі, як, очевидно, побоюються її батько, Айріні і навіть Сомс. Який зашморг і які перепони! І прагнення до майбутнього, зневага до минулого — те, що створює активний принцип,— збудилося в серці жінки, яка завжди вважала: те, чого людина хоче, важливіше того, чого не хочуть інші. Стоячи на березі в теплій тиші літа, вона дивилася на латаття і вербове гілля, на те, як скидається риба, вдихала пахощі трав і таволги, думаючи, як примусити всіх бути щасливими. Джон і Флер! Двоє бідолашок — двоє каченят, жовтеньких і безперих! Так їх жаль! Звичайно, треба щось для них зробити! В такому становищі не можна стояти осторонь. Вона дійшла до станції розпалена й сердита.

Того ж вечора, піддавшись своїй прямодушності, через яку люди часто її уникали, Джун сказала батькові:

— Тату, я їздила подивитися на Флер, Вона здалася мені дуже привабливою. Яка користь від того, що ми ховаємо голови під крило?

Вражений Джоліон поставив чашку з ячмінною кавою і почав кришити хліб.

— Саме це ти й робиш,—сказав він.— Ти не забула, чия вона дочка?

— Хіба мертве минуле не може поховати своїх мерців?

Джоліон підвівся.

— Бувають речі, яких не можна поховати.

— Я не згодна,— сказала Джун.— Це саме те, що загороджує дорогу всякому щастю і прогресу. Ти не розумієш нашого віку, тату. Йому не потрібне те, що пережило себе. Ну й що, коли Джон довідається про все, що було з його матір'ю? Чому ти вважаєш це страшною трагедією? Кого тепер турбують такі речі? Закони про шлюб і нині такі самі, як і тоді, коли Сомс та Айріні не могли дістати розлучення і довелося вийти на сцену тобі. Ми пішли вперед, а закони — ні. Отож ніхто на них не зважає. Шлюб без пристойної можливості розірвати його — це тільки різновид рабовласництва; людина не повинна володіти іншою людиною. Тепер це розуміють усі. Якщо Айріні порушила такий закон, хіба це погано?