Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Отже, в жодному разі, – політиком ніколи не був і не став.
Він не втрачав надії повернутися в Україну й після війни, з хвилею «возвращєнцєв», та звернувся з цим до єдиної людини, яку ще знав, – до «міністра іностранних дєл УССР» – самого Дмитра Мануїльського; перед революцією – однопартійця та колишнього працівника «Дзвону». Того самого, який на чиюсь відомість про смерть Сталіна – відгукнувся по–партійному: «Ето провокація!»
Важко сказати, чи запам’ятався Мануїльський для історії ще чимось, але Винниченка до Союзу так і не пустив. Не сам, зрозуміло, людинка смирна та боягузлива, а після поради з Москвою.
Коли надобре прикрутить, і соціаліст, буває, згадує про націю. Так сталося й з Винниченком, який у ЦР про якусь там націю не дуже й пригадував, намагаючись розчинити її у «соціалістічєском братствє». А за гетьмана, коли прикрутило, узявся й за Український національний союз. Погортаємо ще трохи його щоденники. Запис від 7.09.1934, коли він остаточно перебрався у той свій притулок у Мужені:
А скільки в ньому доведеться жити? Очевидячки стільки, скільки треба, щоб українська нація стала на ноги і набралася стільки сил, щоб могти мати право самій рішати, кого зі своїх членів пускати додому, кого ні. Може на це треба два–три роки, може двадцать–тридцять. Ну що ж, я підожду. А піджидаючи, буду для тої самої працівної України працювати й творити цінності, які їй, може, коли–небудь здадуться.
Що ж, по минулому, 1933, не можна не визнати, що оте – «стати на ноги та набратися сил», – чи не особливо актуальне; не кажучи про загальну перспективність. А от – розміркування від 27.07.1950, на день народження:
… а що ж ти кінець–кінцем мав і маєш від нації, від тої нації, якій ти служив усе життя? Ось кінчилося 70 років тому життю, а що ти маєш? Ти – насамперед самотній. Є окремі гуртки чи одиниці, які немов би ставляться прихильно до тебе (та й то: виклади їм свої сутні висновки з твого життя, твої так звані переконання, твій конкордизм, який ти в таких труднощах виносив, і ти побачиш, як ці прихильники поставляться до тебе…). А матеріально ти ще самотніший: ти на кінці свого життя сушиш собі голову, чим ти будеш жити?…
Досі було відомо, що на націю треба всім працювати, бо тільки тоді й можна буде не загинути всім, нації; та не питати себе: «А, що я від цього матиму?» – класичне запитання малороса, що ж тут поробиш… Колись і він сам чимало зробив, аби вона – нація, так і не стала на ноги; тепер – очікує зворотнього. Та, шкода, знову не вгадує, бо вона – бачите, й через півстоліття не «набралася сил». Та, невідомо, чи набереться тепер коли–небудь взагалі…
І ще одне. Поставимо тут остаточно, всі крапки над усіма «і». Працювати на Україну, це означає працювати проти хижої Москви. Бо, то саме вона, і ніхто інший, зробила Україну своїм ворогом №1, століттями боролася проти нашої нації, мови та культури. А це розуміли тоді, підчас Визвольних Змагань, – далеко не всі; все бувало вибачаються – «Україна не тільки для українців», не подумайте. Та, чи спромігся би це колись зрозуміти В. Винниченко, що перших життєвих успіхів зазнав у Москві та Пєтєрбурзі?
Але, було би несправедливістю до В. Винниченка не згадати про його статтю в газеті «Українські вісті» (28.11–2.12.1948, Новий Ульм, Німеччина) – «Була, є й буде». Вона була написана до 20–річчя отiєї, мабуть, українофобної вихватки М. Горького, що його роман «Мать» – «нєт нєобходімості пєрєводіть на малороссійскоє нарєчіє»; але – не тільки, не цілком. Стаття свідчить про те, що на той час В. Винниченко дійшов нарешті істини у національному питанні; та так, що до неї навряд чи щось можна додати. Йдеться про те, що саме тоді І. Сталін, не в стані проштовхнути до ООН всі «рєспубліки Союза» – зумів цього домогтися для України та Білорусі: вимушений був обмежитися всього трьома голосами в ООН від СССР. З цього приводу В. Винниченко слушно пише:
Ми розуміємо, що для Москви Україна в Організації Об’єднаних Націй є тільки декорація, у цій коньюнктурі корисна їй. Ми знаємо, що коли настане час викидання на горище всіх декорацій ленінсько–сталінського комунізму, то України в тому числі не буде. Не буде по–перше тому, що світові демократичні держави так легко, як диктатури, не викидають на горище свої принципи, визнання вирішення, що коли б настав час ліквідації СССР, то Україна, прийнята в ООН як рівноправна, самостійна держава, мала би усі права перед усім світом на своє самостійне дальше існування. Це – один наслідок гри більшовизму в декорації.
А другий є той, що ми, українці, тим паче не викинемо на горище те, що ми здобули як реальність, як свою власність, здавна, з віків належну нам в нашій революції відновлену і тільки придушену більшовизмом. І здобули не через великодушність чи ідейність Кремля. Коли грабіжник через ту чи іншу «коньюнктуру» буває змушений вернути частину награбованого ним, то це розумні люди приписують не великодушності й не ідейності його, а необхідності, примусові.