Контрольний укол

— Що, Василю Васильовичу, немає серця?! А Ви його пошукайте з правого боку!

Я спантеличено втупився у свого завідувача, а потім невпевнено притулив фонендоскоп до правої половини грудної клітки. І відразу почув чітке: «Тук-тук! Тук-тук!». Ніби серце радісно повідомляло: «Я — тут! Я — тут!».

Мабуть, щось знову трапилося з моїм обличчям, бо Віктор Тихонович завдруге розсміявся.

— Так, Василю Васильовичу, у Катерини Петрівни серце справа! І таке, уявіть собі, буває!

— Це у мене спадкове, — немов виправдовуючись, пояснила хвора. — У мого дідуся було те ж саме.

— У неї й печінка зліва, а селезінка — справа. Все навпаки! — з гордістю сказав лікар, ніби все це він сам особисто влаштував.

Я ще довго перебував під враженням від незвичайного випадку. І в ординаторській, розповів про це Надії Миколаївні.

— А, Смирнова. Так, у неї серце справа. Шеф любить її демонструвати новим лікарям.

Нарешті у мене з'явилася можливість, як кажуть, ближче познайомитися з нашою лікаркою. Працюючи з нею в одній зміні, денній, я сподівався, що тепер хоч щось повинно прояснитися. У розмовах або у вчинках вона якось виявить себе. Щодо бесід з нею можна було не турбуватися: своїми свіжими вухами я був намертво приліплений до неї. Весь вільний час ми з Риндіною говорили. Ви, сподіваюся, здогадалися, що займенник «ми» я вжив тут виключно шануючи Надію Миколаївну, тому що не може ж вона весь час розмовляти сама з собою.

— Ви ще молодий, Василю Васильовичу, — наставляла мене колега тоном ветерана радянської служби охорони здоров'я, — і не знаєте всіх підводних каменів нашої професії. Напевно, начиталися в дитинстві книжок про благородних лікарів, які й у дощ, і в заметіль, і вдень і вночі поспішають до стражденного і рятують його! Звичайно, все це приблизно так. Але романтика Ваша перелякано дризне доволі-таки швидко. І почнуться, як то мовиться, суворі будні. На роботі так вимотають і сили, і нерви, а як прийдеш гроші отримувати за свою благородну працю, то зарплату або затримують, або коли дадуть все ж таки, то такі жалюгідні копійки, що ледве вистачає з боргами розквитатися. Хтось з наших колишніх керівників поклав лікареві символічні сто карбованців на зарплату і сказав обнадійливо: «Доктора народ прогодує!». Ну а народ у нас, Ви знаєте, як зараз живе. Єдине, на чому можна заощадити, так це на своєму здоров'ї. А ті, хто може заплатити, не дуже й поспішають це зробити. Грають на безкорисливості лікаря: «Вони повинні. Вони клятву Гіппократа давали!». Ось Ви, Василю Васильовичу, давали клятву Гіппократа?

— Взагалі-то ні.

— От! І я не давала. Клятву Гіппократа давав… Гіппократ. І його найближчі споборники та послідовники. А я свого часу приймала Присягу лікаря Радянського Союзу, від якого вже і слід прохолов! Отже, я офіційно вільна від моральних зобов'язань. Це моя робота, — продовжувала Надія Миколаївна, — і я хочу й повинна отримувати за неї гідні гроші. До ветеринара йдуть собаці вуха підрізати — долари дають без жодного сумніву, а тут людині життя врятуєш, а він — в кращому разі — спасибі скаже, а може й скаргу надряпати, якщо щось, на його думку, не так. Комусь чоботи підшити або годинника відремонтувати — всі розуміють, що, окрім подяки, потрібно ще й гроші давати. А чому в медицині має бути інакше? Адже лікуватися дарма — то дарма і лікуватися! Тобто — даремно. Безкоштовна медицина — це блеф. Все одно хтось повинен платити: чи держава, чи самі хворі, чи профспілка, чи спонсори — та хто завгодно, але ж таки платити, бо ми живемо у матеріальному світі. Я не проти того, щоб мене народ годував, так не годує ж! Хай держава нарешті визначиться. А то й сама не забезпечує, і народу не дозволяє. «Хабар! — кричать. — У в'язницю! — Ось вони, лікарі, які бандити, — гроші з людей беруть за свою роботу!»