Легенди Львова. Книга друга
- Автор: Винничук Юрий Павлович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-441-091-2
- Жанр: Культурология
Электронная книга - «Легенди Львова. Книга друга». Краткое содержание книги:
До нового збірника легенд увійшли твори, опрацьовані на основі маловідомих записів та публікацій преси XIX — початку XX сторіч, давніх хронік та архівних матеріалів, а також записані від старих львів’ян Мечислава Ґубриновіча, Марії-Анни Голод, Степана Прийми та інших.
Читачів чекають зустрічі з батярами, водяниками, духами, чарівниками, зі скнилівськими та холмськими мудрагелями.
Для широкого кола читачів.
Дорога до млина вела попри церкву. Ось чому дівчина втішилася такій нагоді. Вона йшла, відчуваючи на собі пильний чортячий погляд, і мурашки їй бігали по спині. Аж ось і церква, достатньо тільки перебігти кладочку через потічок і ти вже на церковному обійсті, де ніякий чорт не страшний. У дверях церкви побачила панотця, що обговорював якісь справи з паламарем. Помітивши дівчину, священик усміхнувся і привітно кивнув головою. Дівчина, порівнявшись із кладкою, різко звернула з дороги і побігла до церкви. Та тільки вона ступила на кладку, як вихор метнувся їй у ноги і звалив у потічок. Хтозна-чим би усе скінчилося, якби на допомогу не поквапилися священик із паламарем. Вони відразу здогадалися, у чім тут справа, і стали голосно проказувати молитви.
Дівчина намагалася вибратися з потічка, але вихор жбурляв її з люттю у воду і безжально топив, ще хвилька і вона не врятується. Але вихор не мав сили проти молитви, і рятівні руки підхопили дівчину, витягли з потоку і ось вона вже на церковному обійсті. Чорт закрутився у свому дикому танці, знімаючи догори клуби пилюки і жмутки листя, і відступив.
Дівчина перебула той день у плебанії, а вранці відвіз її панотець на своїй бричці до її батьків. Не забула вона прихопити й того мішечка, де була кукурудза. Кукурудзу вона висипала, а гроші, які там заховала, щоб обдурити чорта, ще згодяться їй на віно.
Дивовижна птаха
Ця історія описана у збірнику фацецій, що виданий був у Львові в 1632 році латиною. Один мисливець продав душу чортові на сорок літ. Увесь той термін мав чорт йому птахів та звірів різних постачати, яких той тільки собі забажав. І слід сказати, що чорт зі своїм завданням справлявся якнайкраще. Кого він тільки мисливцеві не приганяв! Навіть слонів і антилоп, навіть струсів і райських птиць, яких у наших краях зроду-віку не водилося. Та коли минав сороковий рік, мисливець не на жарт зажурився.
Сидів якось він у корчмі та заливав свою тугу пивом, коли підсіла до нього шинкарка, дебеле бабисько, та стала розпитувати, чого він такий сумний. Може натверезо мисливець і не розповів би нічого шинкарці, але зараз йому вкрай кортіло з кимось поділитися своїм лихом. Шинкарка уважно його вислухала і поцікавилась:
— І він виконував усі ваші забаганки?
— Геть усі. Найекзотичніші птахи і звірі були у моєму розпорядженні.
— І ніколи не було такого трафунку, жиби чорт сказав: а цеї звірини чи птаха я вам нізащо не добуду?
— Ні, ніколи. Він би тоді не дотримав нашої умови. А цього він ніяк не міг допустити.
Тут шинкарка налила собі гальбу пива, одним душком її висушила і сказала:
— Здається, я маю спосіб, як вам помогти. Чи погодитесь постачати до мого шинку ружної екзо... екзо... їдним словом, чудернацької дичини, якщо я вашому дідькові покажу такого птаха, що пари йому нема? Тоді би-сте могли чортові забагти другого такого птаха. І даю вам слово, що він його, доки вашого життя, не знайде.
Що було мисливцеві чинити? Погодився. І ось коли надійшов той день, що чорт мав прийти за мисливцем, шинкарка розчинила у нього на подвір’ї діжу рідкого тіста, розпорола перину, висипала на ряднину пір’я і захляпала його різними фарбами. А тоді розібралася і викачалася спочатку у тісті, а потім ще й у пір’ї і перетворилася на таке чудисько, якого світ не видів. Мисливець аж рота роззявив. А шинкарка сіла зверху на діжу, надулася, як сова, і наготовилася до зустрічі з чортом.
Чорт і не забарився. І перше, що він побачив — це небачену досі потвору, яка при його появі стала бити крилами і пугукати так пронизливо, що хоч вуха затуляй.
— А то що за проява? — отетерів чорт.
— А це нова моя здобич. Але перш ніж піти з тобою хотів би я добуті їй пару. Адже ти пам’ятаєш, як ми домовлялися — ні дня без дичини. Нинішній день теж в рахунку, але сьогодні я ще нічого в тебе не замовляв. От і маєш завдання: дістань мені пару для цієї птахи.
Чорт почухався за рогами, нерішуче потупцяв на місці, але що мав робити — умова є умова, і подався він на пошуки другої подібної бабоптахи барвистокрилої. Є такі підозри, що й досі шукає.
Бідна вечеря
Жили собі на Личакові два брати — бідний і багатий. У бідного народилася дитина і він прийшов до багатого просити брата потримати до хреста дитину. Той скривився, але погодився. Правда, застеріг:
— Я піду, але до твоєї хати заходити не буду. Винесеш дитину мені надвір.
Так вони й занесли дитину до церкви та охрестили. А на Святвечір поніс бідний вечерю багатому братові від хрещеника. Той сидів за столом і, коли побачив свого бідного брата, то тільки відмахнувся:
— Дай мені святий спокій! Не хочу я твоєї вечері. Неси її до нечистої сили.
Похнюпився бідний і подався назад. А минаючи корчму Лисого Мацька, вирішив зайти і випити з горя пива. Шинкар не раз користав з його послуг, запрошуючи то дров нарубати, то дахівку полагодити, а тому бідняк міг собі і в борг почастуватися.
Ото сидить він за столом, попиває пиво, а нікого ж у корчмі нема в такий вечір. Навіть шинкар ушився десь на запліччя. Сидить бідняк і думає про свою лиху долю. Коли це відчиняються двері і з клубами холодного повітря з’являються двоє панків у чорних плащах і чорних капелюхах. Вони швидко окинули поглядами корчму і запитали:
— А хто тут для нас вечерю приніс?
Чоловік з переляку і язика проковтнув. Та хоч і знав, що нікого, окрім нього, тут нема, а все ж таки роззирнувся — так і є, він сам. Отже чужинці звертаються до нього? То це про його вечерю мова? А хто ж вони такі?
Але таємничі панки не дали йому довше часу на роздуми, вони наблизилися до столу, узяли вузлика з вечерею, а натомість кинули на стіл великого гамана, що радісно задзвенів. Після цього вони зникли. Бідняк тільки встиг перехреститися, як в цю хвилю якраз зайшов шинкар.
— А хто тут був?
— Не знаю. Якісь люди.
— Що вони хотіли?
— Забрали вечерю, яку я носив до брата.
— Але бачу не задурно? Що там у тім гамані? Гроші? — і шинкар поквапився до столу, тремтячими руками розв’язав гамана і вилаявся. — А бодай їх качка брикнула! Та тут саме череп’я!
Чоловік на те лише сумно усміхнувся: з його вічним невезінням на ніщо інше й сподіватися не міг. Допив пиво, попрощався і рушив додому.
— Гей, а свого скарба забери! — гукнув йому шинкар. — Мені тут свого сміття не бракує. Веселих свят!
Бідняк узяв гамана і поплуганився додому. Дорогою хотів уже висипати череп’я, бо гаман, може, ще коли й згодиться, але тут йому почувся дзенькіт. І то не був приглушений дзенькіт глиняних черепків, а дзвінкий бадьорий бренькіт грошей. Не може бути! Він запхав руку у гаман і справді намацав червінці. І було їх стільки, що бідняк збудував нову хату, біля хати поставив млина і вже ніколи не бідував.
Гість з верби
Пастухи, які пасли корів на Оболонях під містом, восени завше палили багаття. Посидять трохи коло багаття, погріються і далі за коровами ходять. Але від якогось часу хтось їм те багаття почав розкидати. Вирішили вони влаштувати засідку. Сховалися за кущами і дивляться.
За якийсь час виліз із дуплавої верби над Полтвою маленький пулькатий чортик із великим животом. Мав у руках настромлену на патика жабу. Підійшов до вогню, спік жабу, схрумав її з апетитом, а кості хлопцям у торби покидав. Та мало того — ще й сало їхнє зжер. А при тім ще й наспівував:
— Печете печеню, печу і я! Дасте мені печеню, дам вам і я!
Потім чортик зацокотів зубами, сів на вогонь, пошурав задком туди й сюди і назад у вербу сховався.
Хлопці розповіли про цю пригоду вдома, і батьки їх навчили, як оборонитися перед чортиком. Наступного дня пастухи обвели багаття свяченою крейдою і знову причаїлися у кущах.
Чортик, як і минулого разу, підійшов до вогню з жабою, але підступитися ніяк не міг. Тупцяв він, тупцяв, вигукуючи: «Зимно! Зимно! Зимно!», а врешті від злості надувся, як бальон, луснув і дьогтем смердючим розтікся.