Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

Навколо нього згустилися тіні — наближалася ніч. Раптом поміж дерев праворуч сяйнула прогалина, і Картер побачив ген далі присмерковий лан і угледів дзвіницю старої конгрегаційної церкви на Централ-Хілл у Кінґзпорті, забарвлену в рожевий колір останніми зблисками дня, на якій шибки маленьких круглих віконечок палахкотіли вогнем. Та коли він знову занурився в гущавину тіней, йому нараз спало на думку, що, либонь, це видиво постало хіба з якихось його дитячих спогадів, бо ж стару білу церкву давно вже знесли, а на її місці спорудили Конгрегаційний шпиталь. Він з інтересом читав про цю подію, бо в газеті оповідалося про якісь дивні чи то нори, чи то проходи у скелястому пагорбі під церквою.

Його зачудування порушив чийсь схожий на звук труби голос, і він знову сторопів од того, як знайомо він пролунав після всіх цих років. Старий Бенджамін Корі був лакеєм його діда, і він був геть літнім навіть у ті давноминулі часи його дитячих відвідин. Зараз йому, напевне, вже добра сотня років, але цей різкий голос не міг належати нікому іншому. Слів було не розібрати, але в інтонаціях важко помилитися. Подумати тільки старий Бенджі, можливо, досі живий!

— Пане Ренді! Пане Ренді! Гай де ви? Так гі ви би-сте хтіли увігнати вашу цьоцю Марту до гробу? Ці ж вона вам не повіла держацця відтіль подалі аж би й за дня і вертати до темна? Ренді! Рен…ді!.. То найбільша нендза, же-м коли видів, все до лісу го пориває тікти; цілими днями нипає гі неприкаяний попід тотим зміїним кублом тамка наверху!.. Ану гай, Рен…ді!

Рендольф Картер стояв серед непроникної темряви і проводив рукою перед очима. Щось було не так. Він був десь там, де йому не належало бути, відійшов занадто далеко, в місцини, до яких він не належав, а зараз уже було занадто пізно. Він не помітив, котра година була на дзвіниці у Кінґзпорті, хоча легко міг розгледіти куранти у свою кишенькову оптичну трубу; проте він знав, що це його запізнення — щось геть дивовижне і непередбачуване. Він навіть не був певен, чи брав взагалі із собою ту трубу, і вже було засунув руку до кишені куртки, щоб упевнитися в цьому. Ні, її там не було, був лише великий срібний ключ, який він колись знайшов у скрині. Дядько Кріс якось оповідав йому щось дивне про зачинену скриньку з ключем усередині, але тітка Марта завжди різко вривала цю історію, кажучи, що це не та оповідка, яку слід розповідати дитині, голова якої і так забита різними химерними фантазіями. Він намагався бодай пригадати, де саме знайшов ключа, але в голові у нього все переплуталося. Йому здавалося, що ключ був на мансарді його будинку у Бостоні, і він наче пригадував, як пропонував Парксові половину його тижневої платні, щоб той допоміг йому відчинити скриньку і надалі мовчав про це; але щойно він це згадав, як в його уяві постало Парксове обличчя, і він здивовано спостерігав, як зморшки всіх незліченних років раптово зістарили цього жвавого маленького кокні.