Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2». Краткое содержание книги:
Він багато читав про природу речей і багато з ким про це говорив. Знані філософи навчили його зважати на логічні зв’язки між речами, аналізувати процеси, які формують його думки й уяву. Дива зникли, він забув, що все наше життя — це лише низка образів, що виникають у мозку, і немає різниці між образами, породженими дійсністю, і образами, породженими уявою, тож не варто підносити одні вище за інших. Людські звичаї нашіптували йому забобонну прив’язаність до речей, які можна відчути лише фізично, на дотик, тож він навіть перед собою почав соромитись тієї частини життя, яку він збавляв у своїх видіннях. Розсудливі люди казали, що його вигадки — легковажні й дитячі, і він повірив, що так воно і є. Але він забув, що реальні діяння такі ж легковажні й дитячі, і навіть ще абсурдніші від того, що лицедії вперто наполягають на власній значимості і прагненні до певної мети, тоді як сліпий космос безцільно переливається з нічого у щось і з чогось знову у ніщо, навіть не знаючи про чиїсь бажання, та й саме існування свідомостей, які зблискують на якусь мить і знову занурюються у пітьму.
Розсудливі люди прикували його до сущих речей, пояснювали, як вони працюють, аж поки всі таємниці не зникли зі світу. Коли він опирався, поривався втекти у присмеркові світи, де чари з дрібних яскравих фрагментів творили жадані видіння його свідомості, переливаючись у безміри затамованого очікування і незміримої насолоди, вони повертали його у дійсність до осяйних відкриттів науки, примушуючи його вбачати диво у вібрації атомів і таємницю у небесних траєкторіях. І коли він не вгледів чару в тих речах, закони яких знані і виміряні, вони сказали, що йому бракує уяви, він ще незрілий, бо віддає перевагу власним ілюзіям перед ілюзіями фізичного творення.
Тож Картер намагався бути як усі, вдавав, що пересічні події та емоції приземлених умів важили більше, аніж фантазії рідкісних витончених душ. Він не заперечував, коли йому казали, що фізичний біль забитої свині чи селюка, який страждає від розладів кишківника, насправді набагато важливіший за незрівнянну красу Нарата з його сотнею різьблених брам і банями з халцедону, які він невиразно пригадував зі своїх снів; спонукуваний приземленими умами, він пророщував у собі болісне відчуття жалю і трагедії.
Утім, іноді він не міг не помічати, якими порожніми, дрібними і беззмістовними є людські прагнення, якими марнотними видаються наші справжні поривання порівняно з всеосяжними ідеалами, яких ми нібито досягли. Тоді він вдавався до ввічливого сміху, яким вони навчили його користуватися супроти екстравагантності та ефемерності снів; він-бо кожен дюйм буденного життя нашого світу вважав таким само екстравагантним і штучним, набагато менш гідним поваги через брак у ньому краси і його вперте небажання визнавати всю свою безглуздість і безцільність. І він став кимось на кшталт жартівника, бо ще не встиг зрозуміти, що у божевільному, позбавленому будь-яких істинних законів логіки світі, навіть гумор зайвий.
У перші дні свого земного полону він звернувся до смиренної церковної віри, дарованої йому наївними переконаннями його батьків, бо в ній простягалися потаємні дороги, які, здавалося, обіцяли йому втечу від життя. Лише зблизька він зміг розгледіти цілковиту виснаженість фантазій і краси, закостенілу і прозаїчну трафаретність, тупу серйозність і гротескні претензії на абсолютну істину, які підкорили уми більшості наставників віри; він побачив всю ту незграбність, з якою вони намагалися підтримувати, ба більше, подавати як належне страхи і первісні уявлення про невідоме. Картера дратувало те, як урочисто люди намагалися відмежовувати земну дійсність від старих міфів, на які на кожному кроці спиралася їхня пихата наука, і саме ця недоречна серйозність знищила в зародку його можливу симпатію до давніх вірувань. Симпатію, яка могла б виникнути, якби стародавні обряди з усією їхньою урочистістю та емоційністю постали у своїй справжній іпостасі.
Але коли він познайомився з тими, хто відкинув старі міфи, то виявив, що вони ще огидніші за своїх попередників. Вони не розуміли, що краса в гармонії, що чар життя не має жодної форми в безцільному космосі, окрім власної гармонії зі снами та відчуттями, які вже покинули нас, легковажно перетворившись на крихітні світила, загублені в безкрайньому хаосі. Вони не могли збагнути, що добро і зло, красиве і потворне — це лише орнамент, що обрамлює перспективу, що їхній єдиний сенс народжується з їхнього зв’язку з тим, що спонукало наших пращурів думати і відчувати, і що у кожній расі та культурі їхні риси різняться. Натомість вони або цілковито заперечували всі ці речі, або зводили їх до грубих, приземлених інстинктів, якими вони самі наділяли звірів і селюків. Їхні власні життя були до огиди сповнені болем, відразою і спотворенням, а все ж вони відчували абсурдні гордощі через те, що їм начебто вдалося уникнути чогось не менш хибного, ніж те, що досі тяжіло над ними. Вони проміняли фальшивих богів страху і сліпої покори на таких самих фальшивих богів вседозволеності та анархії.