Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

А проте він відчистив ключа і дбайливо зберігав його у тій запашній скриньці з прадавнього дуба. А сни його тим часом ставали все яскравішими і, хоча більше й не показували йому дивовижні міста й пречудові сади, як то бувало колись, проте спрямовували його до цілком зрозумілої йому мети. Вони кликали його на роки й роки назад і волею всіх його прабатьків підштовхували його до якогось прихованого і предковічного джерела. І він зрозумів, що мусить зануритися в минуле, поринути у всі його дивовижі, і день за днем він думав про північні пагорби, на яких лежав примарний Аркгем, де нуртував Міскатонік, і де серед сіл забута всіма загубилася його прабатьківська садиба.

У замріяному багрянці осені Картер вирушив здавна знайомим йому звивистим шляхом повз пологі пагорби і луки за кам’яним муром, повз далекі рівнини і густі ліси, затишні ферми, а ще кришталево чисті вигини Міскатоніка, через який тут і там були перекинуті старомодні місточки з дерева і каменю. На одному із закрутів він угледів гай велетенських в’язів, серед яких один його предок таємничим чином зник півтора століття тому, і здригнувся, коли вітер, немов подаючи якийсь знак, загудів у їхніх кронах. Далі лежала стара, побита негодою ферма старої відьми Ґуді Флауер; ферма сліпала маленькими зловісними віконечками з-під масивного даху, який з північного боку спускався майже до самісінької землі. Проминаючи її, він трохи піддав газу і вже не відпускав педаль, аж поки не виїхав на пагорб, який пам’ятав його матір, і батьків матері ще до її народження, де й досі старенький білий будинок гордо дивився на протилежний бік вулиці на запаморочливо прекрасний краєвид каменистого схилу і потопаючої в зелені долини, з далекими шпилями Кінґзпорта на обрії і зблисками правічного, оповитого снами моря на геть далекому видноколі.

Далі був крутіший схил, на якому стояла стара садиба Картера, якої він не бачив от уже понад сорок років. Сонце давно звернуло на вечірній пруг, коли він дістався підніжжя, і на вигині шляху спинився на півдорозі помилуватися розлогими рівнинами в золотому сяйві, оповитими розлитими призахідним сонцем чарами. Здавалося, цей супокійний неземний краєвид містив у собі всі дивовижі та сподівання його нещодавніх снів, і він думав про незнану усамітненість інших планет, коли його погляд блукав безлюдними оксамитними луками, що хвилями спадали поміж розвалених стін, і латками чарівного лісу, що розпростерлися далеко за рядами багряних пагорбів, за якими були інші пагорби, і примарний, порослий деревами видолинок, що потопав у тіні розлогих гаїв, де тоненькі струмочки жебоніли і булькотіли поміж сплетінь покорченого коріння дерев.

Щось підказувало йому, що машини чужі світові, який він шукає, тож він покинув своє авто на узліссі та, поклавши великого ключа до кишені свого пальто, піднявся на пагорб. Його повністю поглинув ліс, хоча він і знав, що будинок стоїть на високому безлісому пагорбі, до якого лише з північного боку підступали хащі. Йому було цікаво, як зараз виглядає будинок, бо ж він стояв порожній та занедбаний ще з часів смерті його дивакуватого двоюрідного діда Крістофера, який помер тридцять років тому. Хлопчиком він насолоджувався своїми тривалими поїздками сюди і знаходив дивні дива у лісах за фруктовим садом.