Гора між нами

— За винятком моїх лікарських спостережень — абсолютно ніяк.

— Ти не базікаєш про мене за моєю спиною? Чесно?

Її, мабуть, не можна було переконати, тому я просто відмотав трохи назад, зробив звук гучніше, натиснув на кнопку й віддав їй диктофон. Зазвучав мій останній запис, і Ешлі почала уважно його слухати. Коли він добіг кінця, вона обережно передала пристрій мені.

— Дійсно, нічого, — зауважила вона. — Не збрехав.

Я сховав диктофон у кишеню.

Ешлі з хвилину розглядала мене — я майже бачив, як питання звивається в неї на язиці. Рано чи пізно все одно спитає. Спитала рано:

— А чому, тільки-но я питаю щось стосовно диктофона, ти наче води до рота набираєш? Що ти приховуєш?

Я глибоко вдихнув, але це мало допомогло.

— Мовчання за відповідь не зараховується.

— Ми з Рейчел… тепер окремо.

— Окремо? Що ти маєш на увазі?

— Ми посварилися. Дуже серйозно. І наразі ми… працюємо над деякими нашими проблемами.

— Судячи з того повідомлення, вона не хотіла, щоб ви… були нарізно.

— Це складно.

— Ми вже одинадцять днів у лісі, ти вправляв мою ногу, зашивав голову, підтирав мені зад — і лише зараз кажеш, що розійшовся з дружиною?

— Я робив усе, що має робити лікар.

— А як щодо дев’яноста дев’яти відсотків часу, коли ти робив усе, що має робити друг?

— Я не думав, що це важить.

— Дай-но сюди, — вона простягла руку.

— Що?

— Давай диктофон.

— Ти не збираєшся його зламати, викинути чи будь-яким іншим чином вивести з ладу?

— Ні.

— І ти повернеш мені його?

— Так.

— Повернеш у робочому стані?

— Так. Обіцяю.

Я віддав їй диктофон. Вона оглянула його та натиснула кнопку запису:

— Рейчел, привіт. Це Ешлі. Ешлі Нокс. Я та ідіотка, що погодилася сісти з твоїм чоловіком у літак. Він має безліч чудових якостей і є неймовірним лікарем, але про тебе зовсім не говорить. Що взагалі не так із чоловіками й оцією концепцією «я-не-демонструю-своїх-почуттів»? Навіщо це все, га? — Вона похитала головою. — Чому вони просто не можуть взяти і сказати, що думають? Це ж не ядерна фізика! Треба просто відкрити рота та сказати. Але ні, для них це чомусь не надто просто. Так ось, коли він мене звідси витягне, я дуже хочу з тобою познайомитися. А поки ми тут, я буду над ним працювати. Загалом оця ваша ідея з диктофоном є дуже цікавою. Мабуть, я подарую Вінсу такий самий. Але, — вона підвела очі та всміхнулася, — мені шкода це казати, але, здається, Бен являє собою безнадійний випадок. Я ще ніколи не бачила, щоб кому-небудь було так складно говорити. — Вона вже хотіла завершити запис, а потім додала: — Та це нічого — смачна кава й щирість усе компенсують.

Ешлі повернула диктофона, і я знов сховав його до кишені та підвівся. Усе тіло заклякло. Холод пробрався під мокрий одяг до самих кісток. Не слід так довго відпочивати.

— Вибач, що не повірила. Якщо хочеш, можеш стерти запис.

— Та ні. Я все одно казав їй про тебе, так що здається логічним додати до розповіді твій голос. — Я надів на себе упряж і почав тягти.

— А де вона живе?

— Коло пляжу, трохи далі.

— Наскільки трохи?

— За три кілометри. Я збудував для неї будинок.

— Ви розійшлися, але ти звів для неї будинок?

— Ну, це звучить інакше, ніж насправді.

— А як насправді?

— Усе складно… Діти…

— Діти?! У вас є діти?

— Двоє.

— У тебе двоє дітей — і ти тільки зараз про це кажеш?

Я знизав плечима.

— А скільки їм років?

— Чотири. Близнята.

— Як їх звати?

— Майкл і Ханна.

— Хороші імена.

— І діти славні.

— У тебе, напевно, чимало клопоту з ними.

— Я… Я нечасто з ними бачуся.

— Нічого собі. Ти, мабуть, серйозного шпака вбив.

Я змовчав.

— Ну, гадаю, це твоя провина, бо частіше за все таке трапляється через чоловіків. У вас чогось не виходить належним чином контролювати свій трубогін.

— Справа не в тому.

Її це зовсім не переконало.

— Вона з кимось зустрічається?

— Ні.

— Ну давай, скажи. Чого ви розійшлися?

Я не мав жодного бажання про це говорити.

— Не скажеш?

Відповідати я не став.

— А якщо…

Я так і знав, що цей аргумент вже не за горами.

— Що «якщо»?

— Якщо ми звідси не виберемося, що тоді?

— Ти маєш на увазі, навіщо я й далі пасталакаю в диктофон, якщо шанси в нас мізерні?

— Ну, щось таке.

Я розвернувся та підійшов до неї так, щоб бачити її очі. Снігу тут було по пояс, а небо над головою застеляли важкі сірі хмари. Снігу чекати недовго.

— Я провів тисячі операцій, — тицьнув я себе в груди, — і нерідко пацієнти були в жахливому стані. Значно гіршому за наш із тобою. І жодного разу я не подумав: «Ні, він не вибереться, йому не одужати». Так вийшло, що лікарі — чи не найоптимістичніші люди в світі. Бо інакше ніяк. Уяви собі лікаря-песиміста: «Лікарю, скажіть, як мої справи?» — «Гадаю, вам не жити», — і таке співчутливе хитання головою. Як би це було? З таким підходом у медицині довго не протриматися — хто ж піде до такого лікаря? Лікар має навіть у найгіршій ситуації знаходити спосіб поліпшити її. Щодня ми наче граємо в шахи — граємо зі смертю. І часто виграємо. Хоча не завжди. І ми це все, — моя рука описала коло, — робимо лише заради одного. Заради надії. Надія тече по наших жилах, штовхаючи нас уперед.