Риб’яча кров
- Автор: Гаичек Иржи
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: КОМОРА
- ISBN: 978-617-7286-18-8
- Переводчик: Ирина Забияка
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Риб’яча кров». Краткое содержание книги:
Дитячі згадки відтворюють історію, типову для сільських районів Чехословаччини у 80-х роках минулого століття: її родина і село — серед багатьох зруйнованих швидким поступом соціальних змін та індустріалізації. Ті крихітні світи зникли майже непомітно, але багатьом їхнім вихідцям не дає спокою відлуння старих історій, аж поки їх не докажуть до кінця.
— Ось, тримай. Я, здається, дістала кісточки з мільйона за сьогодні.
— Як мама, Олі?
— Дякую, добре, — відповіла чемно Оліна на запитання моєї мами й вдарила мене носаком капця по щиколотці.
— Ми б сьогодні ввечері хотіли поїхати на танці, мамо, — почала я.
— Ти що, залишиш маму з цієї консервацією саму? — озвалося з вітальні.
Тато нас почув і вже стояв у дверях.
— Вона вже достатньо мені допомогла, — захищала мене мама.
— Ти нікуди не поїдеш, маєш удосталь праці, — категорично завершив дискусію тато й зникнув.
— Ну то йди хоча б трошки пройтися надвір, — сказала мама, — я теж трохи перепочину, а потім завершимо.
Ми вийшли з хати, я ледве встигала за Оліною. З її рвучкої ходи можна було здогадатися, що вона за всяку ціну хоче врятувати цей п’ятничний вечір. Анну ми знайшли в садку, зігнутою над грядкою. Літні квіти уздовж їхнього паркана потрошку відцвітали, вона викидала сухі стебла до приставленої тачки.
— У тебе теж, далебі, гарна розвага для п’ятничного вечора, — прокоментувала це Оліна.
Ми стояли навпроти одна одної, поміж нами двома й Анною — дерев’яний паркан.
— Що Хозе? — запитала я в неї.
— Нічого, — відповіла вона.
— Ви розійшлися, ми знаємо, — Оліна нетерпляче переминалася з ноги на ногу й видавалася розсердженою.
Анна мовчки стояла над квітковою клумбою, струнка, із традиційно короткою стрижкою вона була схожою на гарного юнака, подумалося мені тоді.
— У комітет, здається, знову прийшов лист щодо греблі.
Я стрепенулася й зосередила погляд на Анні.
— Звідки ти знаєш?
— Хозе сьогодні казав, що Маха той лист показував його батькові.
— Ага, і по тому ви розійшлися, — знову почала Оліна.
— Облиш, — гукнула я. — І що там пишуть, Анно?
— Вони встановили ту лінію, до якої підніметься вода.
— Де?
— Я не знаю.
— Як це? Хозе хіба не сказав?
— Бо там не написано, до яких це хат. Лише те, що поверхня підніметься до висоти 370,5.
— Висота 370,5? Що це? — озвалася Оліна.
Вона поглянула на мене, потім знову на Анну.
— Звідки я знаю? — стенула вона плечима.
— А що твій тато? — запитала Оліна.
— Мабуть, він про цей лист ще не знає, — відказала я.
— Як це? Він теж у комітеті.
— Але Маха й батько Хозе — комуністи, а мій тато — із народної партії. Він каже, що завжди все дізнається останнім.
Ми постояли там якийсь час мовчки, ніби заскочені. Першою прийшла до тями Оліна.
— Ми втрьох нічого не вигадаємо. Усі наші хати близько до річки, тож ми в дупі.
— Але почекай, дядько казав…
— Твій дядько може бути абсолютно спокійним, — напустилася на мене Оліна, — його хата опиниться під водою найпершою.
У Анни був її відсутній вираз обличчя, Оліна тримала руки в кишенях і плювала собі під ноги.
— То що ми так тут і стоятимемо, ніби три дурепи, чи підемо кудись танцювати? — запитала вона сердито. — Можемо поїхати автостопом…
— Я нікуди не хочу, — сказала я й відчула в шлунку неприємний поштовх.
Я швидко розвернулася й полишила їх там.
У неділю спозарання мене розбудив слабкий стукіт у вікно. Спочатку я подумала, що мені це здається, але дзенькіт віконного скла посилювався. Я спустила ноги з ліжка, за завісою рухався силует. Я недовго вдивлялася навпроти, у Гонзине ліжко. Брат спав, ніби мертвий. Я підійшла до вікна, відчинила його й пустила на себе сильний холод ззовні. Вереснева ніч була холодною. У сірій темряві засвітилося блондинисте волосся, за стишеним голосом я впізнала лікарку Брейхову.
— Це ти, Гано? Не сварися, я не знала, де ще запитати.
Голецова викликала швидку.
— Вона дзвонила з пошти. Мала б там нас і чекати, але ніде нікого.
— Ви знаєте, де барак?
— Під лісом, біля корівника?
— Ні…
Мені справді здавалося, що все це сон, проте я швидко натягнула на себе штани, футболку на голе тіло й братів светр, який висів на спинці стільця. Надворі чекала пані лікарка в білому халаті.
— Достатньо просто показати дорогу, Гано.
— Ні, я з вами.
Ми піднімалися від нашої хати до пагорба й площі. Я простувала за її пофарбованим волоссям, його було зав’язано просто резинкою, і хвостик метлявся в неї по спині.
— Цей санітар тут новий. А ти єдина, хто спав мені на думку, — усміхнулася вона до мене, коли я за нею влазила в автівку.