Зірка впаде опівночі

— Це ж не чесно ревнувати. Подумай тільки, що то за сім'я, де чоловік вбачає в своїй дружині тільки чужу полюбовницю. Кохання — це найсвятіше почуття, і гріх бруднити його сліпими ревнощами, отруюючи недовірою кожен день свого життя.

— Думаєш, я не розумію цього? Але не можу інакше! О, коли б у неї інші очі… Мене лякає невідомість, що ховається в її загадковому поглядові.

— Ет, дурниці!.. Вона тебе любить, а ти…

— Цілком можливо… Пише про це в кожному листі, як закохана гімназистка… Наче й не минуло десяти років нашого спільного життя. Їй дуже подобалось прогулюватись зі мною на вулиці. Перехоплюючи заздрісні погляди інших жінок, раділа, що я належав їй. Так завжди говорила мені; Але ж хіба жінкам можна вірити? Правда, я був тоді молодшим. Це ж десять років тому. До того ж і війна залишила свій відбиток… Жаль, що немає старої фотографії. Мав одну у військовому білеті, але й ту десь загубив.

— Як це загубив? — зацікавлено спитав Уля і відразу затамував хвилювання в голосі.

— А як! Мабуть, десь відклеїлась і випала… Я й не помітив. — І повернувшись до попередньої розповіді, проказав — Та це тільки слова! Хіба зараз знайдеш чесну жінку? Яких тільки ніжностей не наслухався від своєї дружини один мій знайомий… І вона зрадила його! Так, зрадила!..

— А ти завжди носиш свій білет у кишені? — допитувався Уля, бажаючи почути ще якусь новину.

— Авжеж! Та хіба це так важливо. Загубив, і все. Думаєш, без цієї фотокарточки не відпустять мене по закінченні війни додому? Коли б уже скоріше!..

— Та звісно!.. А чи давно вона зникла?

— Мабуть, позавчора.

— І ти не питав хлопців? Може, хтось і знайшов.

— Е, де там… А втім, я вже й забувся. Ото біда. Загубив фотокарточку…

— Е, друже, горе навчило мене берегти документи. З якої тільки небезпеки не виручали вони мене. Один-єдиний папірець з підписами і печатками дозволяв мені їздити по окупованій Франції і заробляти на прожиття. Завдяки папірцеві, що його підписав воєнний комендант Парижа, я вирвався живим з лап гестапівців. От завтра розповім тобі про це…

І, щоб припинити розмову, Уля повернувся до Бурлаку спиною.

Він не міг сказати, чи довго спав, не розумів, чому прокинувся. Але, розплющивши очі, помітив, що Бурлаку взув черевики на босу ногу, накинув на плечі шинелю і вийшов надвір.

Коли двері за ним зачинилися, Уля піднявся й пошукав у кітелі його військовий білет. Розкрив його і побачив усміхнене обличчя іншого Бурлаку, років на десять молодшого.

Зненацька свиснув, — так він завжди висловлював свій надзвичайний подив, — а тоді поклав документ назад у кишеню і ліг.

Фотографія на своєму місці. Ото диво!..

Приголомшений цим відкриттям, Уля намагався збагнути, що це підказало йому перевірити військовий білет Бурлаку.

Спершу сприйняв все за звичайнісінький вияв інстинкту, що його називають інтуїцією. Однак, поміркувавши більше, він дійшов до висновку, що ним керувало не що інше, як бажання дізнатися, чи справді зникла фотографія і в Бурлаку. Коли б його фотокарточки не виявилось, то Уля знав би напевне, що серед шифрувальників є шпигун або якийсь маніяк-колекціонер.