Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— Здорово! — аж зітхнули здивовані хлопці. — Ну й Тимко. Справжній характерник.
Тимко задоволено блиснув у темряві зубами і почав кресати вогонь. — Не кури, — спокійно стримав його Максим. — Сіно підпалиш.
— А тобі шкода? Чи ти тут вікувати надумав? — насмішкувато кинув Тимко, але кресало сховав.
Максим не відповів. Задумливо дивився він на зорі і, нарешті, позіхнув. — Треба спати, — сказав він і почав умощуватись на сіні.
— Тільки на Січі й добре жити, — зітхнув лягаючи один із сиверян. — Перепочинемо день — і далі.
— Гадаєш що на Січі всі брати? — спитав із темряви чийсь голос.
— Ой, хто тут? — схопилися парубки.
— Я, — виступив мовчазний джура Сагайдачного. — Слухаю я вас, хлопці, і бачу, що на Січі, справді, трохи вільніше, але не такий вже там мед, як вам здається: крутить нами старшина, як ляльками. Їм аби користь мати. Працюють нетяги — рибачать, полюють, човни будують, здобувають хліб козацький, а старшини набивають грошима кишені, крамарюють із тими ж турками, татарами та з польським панством, маєтки купують і стають, нарешті, такими ж панами, як перший-ліпший магнат.
— Тю. Теж сказав новину, — зареготав Терешко, який весь час лежав мовчки, прислухаючись до розмов. — Старшина навіть гірша від панів, бо від неї й снопа не сховаєш. Недурно є в литвинів прислів'я: «Краще двічі вклонитися чобіткам, ніж один раз личакам». Добре це сказано, їй-бо. Бо ж старшина людині дихати не дасть. Ви тут балакали, мені й слова не давали вкинути, а я вам ось що розкажу, — звернувся він до втікачів. — Я сам з Київщини, і не від пана втік, а від свого ж старшини. А в нас, на Київщині, вже скрізь фільварки та дідичі, як у Польщі чи то в Галичині. І скрізь панщина, данини, ганяють нас у підводи, продають, як худобину.
— Що ти?.. Бре!!! — скрикнули пахолки Бжеського.
— Як то брешу? На власній шкурі все витерпів. Воно, звісно, для годиться пишуть, ніби продають землю з живим і мертвим реманентом і всім, що на тій землі. Але ж кожному відомо, що живуть на землі люди. Чули за гетьмана Лободу? Так я в нього був, У січового батька, і ось цими самими руками йому на панщині робив: і орав, і угноював землю, і під ріллю ліси корчував, і плоти ганяв, і попіл палив, і до Німеччини бортища, збіжжя, ванчос [60] та клепку возив, аж поки терпець увірвався і… Ух, і засвітили ж ми йому тоді, людожерові.
— А що? — зацікавився джура.
— Та був у нас товариш. Дмитром звали. Завзятий козарлюга. Повернулися ми якось з Галичини, поташ на продаж возили. А за день-два знов Лобода до нього: давай воли щось там везти. Він і обурився і не дав. Лобода скипів. Зв'язали Дмитра, привели на панський двір — та канчуками Зціпив зуби Дмитро — і ані звуку. Не знаю, як воно сталося, тільки все село кинулося помститися. А Дмитро, весь скривавлений, став нашим проводирем. Лобода втік. Підпалили ми фільварок, ущент зруйнували — і на Січ. Розповів Дмитро голоті, як воно було, і коли потім приїхав Лобода на Низ, голота мало його на шматки не роздерла. Тоді Сагайдака й посадили гетьманувати.
— Як же ти тут опинився? — з легким недовір'ям спитав джура.
— Як? На пожежі впав та нoгy собі зламав. Два місяці в лісі переховувався. Стара мати їсти носила, а потім, на зиму, до Києва пішов. Почав шевцювати. Три роки учнем та рік у підмайстрах…
— Як же того Дмитра звуть? Де він тепер? — допитувався джура.
— Та в нас його Ковтуненком звали, а чути було, ніби на Січі він Барабашем став.
— Барабашем? Та чого ж ти одразу не сказав? Оце людина! Оце такий, що шию зверне тому, хто проти голоти піде. Всі ми за ним стоїмо, — захоплено заговорив джура.
Сагайдачний, певно, не пізнав би тепер свого мовчазного супутника. Очі йому блищали в пітьмі, білою низкою світилися зуби.
— От коли б нам такого гетьмана. Показав би він оцим Повчанським та Лободам. Мокро було б, — палко казав він.
Хлопці щільно оточили джуру. А він ніби прокинувся і весь зайнявся якимось огнем…
— А як вони з нашим Сагайдачним іноді заведуться. Просто, як два бугаї. Ух, колись буде ще бійка. Бо ж Барабаш не подарує нікому оцих, старшинських вибриків. Хлопці зраділи. В першу мить вони зовсім збентежилися. Їм здавалося, що джура перекаже гетьманові всі їх розмови, але живе гаряче слово переконало й заспокоїло їх.
60
Ванчос — добре вистругані тонкі дошки для теслярських робіт.