Людолови Том 1
- Автор: Тулуб Зінаїда Павлівна
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Таврія
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Людолови Том 1». Краткое содержание книги:
— А хіба Сагайдак така ж птиця? Чому ж про нього кобзарі співають таких чудових пісень? — спитав Тимко.
— Співають. Нема де правди діти: в поході він хороший ватажок. І підготує все як слід, і харч хорошу, і військовий припас здобуде. Ну, і в бою ніколи не розгубиться: другий ще потилицю чухає, а він уже запобіг лихові і побив ворога. Тому ніколи його ще не били ані турки, ані московити, ані татари. Але після походу… Лисячий він хвіст, а не людина. Сам за старшину тягне, а про людське око з голотою приятелює. Сидить, горілкою частує, жартує, ніби й сам нетяга-голоштанець. Колись він, справді, в лахмітті ходив, а тепер більш із панами крутиться. Вчений він, собака, кожного вміє обдурити. Торік ми мало його не скинули: хотіли, щоб Барабаш гетьманував, та пронюхала старшина, всіх понапувала горілкою, і знов посадили того ж Сагайдака.
Утікачі зацікавилися, почали розпитувати про Січ, але Тимко обурився:
— Слухайте, панове, про це й уранці можна поговорити. Час спати. Завтра ж косовиця. Хлопці замовкли і за кілька хвилин міцно засопли на різні голоси.
Заводилось на світ, коли прокинувся Повчанський будити хлопців. Швидко минула тригодинна червнева ніч, і заспані парубки щулилися від світанкового холоду, вмиваючись біля криниці.
— Ач товстопузий. Хоч би раз проспав, дав людям відпочити, — бурчали вони, коли Повчанський відійшов.
— Такий проспить. Швидше сонце проспить, ніж він… блощиця клята, — відгукнувся Тимко, хлюпаючи холодною водою, — правда, Меметко?
Татари щойно вийшли з другої клуні, де вони завжди спали. Меметко закінчив ранкову молитву, востаннє вклонився рожевому сходові, де за горами і степами десь височіли мінарети Мекки [61], побожно загорнув свій старенький намазлик[62] і відповів не одразу.
— Нащо кажеш так? — спокійно відгукнувся він. — Аллах наказує, мулла наказує скорятися й робити… Не поган кет-худа[63]. Годує сито, не б'є. Сорочку дає. На що скаржитися?
— Ото, чортова татарва, — спересердя сплюнув Тимко. — Та хіба ж наші попи та ченці того не наказують? У них у всіх одна приказка: терпи, мовчи, гни спину, а на тому світі буде тобі нагорода. І чорт же його зна, чи є ще він, той світ?
Тимко непоквапливо випростався, витер червоне від холоду обличчя і звернувся до товаришів:
— Не знаю, як ви, панове, а я тут не залишусь. Чорт забирай оцей хутір. Їдьмо, хлопці, разом. Га, Максиме?
Парубкові слова захопили Максима зненацька. Він розгубився, зашарівся і безпорадно кліпав очима. Всі на хуторі знали, що він до нестями закохався в Ганну, хрещену дочку Повчанської. Ганна була сирітка й жила в них напівродичкою, напівслужницею. Разом із товаришем утік Максим від пана, мріючи дістатися до Січі, але так і застряв на хуторі. І товаришеві слова були сіллю на його рану. Він не знав, що відповісти, а головне — що діяти.
Хлопці зареготали.
— Облиште його, панове. Пропав козак ні за цапову душу. Причарували його Ганнині очі.
— Ну, добре, — згодився Тимко, — обкрутимо тебе після Петра. Де моє не пропадало: залишуся ще трохи. Мо, знайдуться інші попутники.
— Хлопці, хлопці, не баріться. — гукнув Повчанський з ганку. — Що ви там поснули, чи що?
— А щоб тебе грім убив, людожере клятий! — вилаявся Терешко і бадьоро рушив до хати.
І раптом спинився:
— Ось що, хлопці. Хай він віддасть нам наші сорочки. Годі нам світити голими грудьми, як бурлакам. Соромно перед дівчатами.
— А де ж вони? — здивувалися пахолки Бжеського. — Та в нього ж, у коморі. Боїться, падлюка, щоб ми не втекли, тому й ховає.
— Та нащо ж ви їх йому віддали?
— Чорт його зна, як воно сталося. Здуру… Тепер і не витягнеш…
Перемовляючись і підтягуючи очкури, наблизилися хлопці до ганку, де стояв Повчанський із Сагайдачним. Пахолки Бжеського трималися осторонь.
— Швидше, хлопці, швидше. Не спіть, — квапив старий. — Снідайте та беріть коси.
— Зараз, батьку. Тільки дай нам разом із косами наші сорочки, бо від комашні життя не стало.
— Не стільки косиш, скільки плечі чухаєш, — підхопив і Максим, ніби відчуваючи провину перед товаришами.
Кров ударила Повчанському до голови, але, помітивши пахолків Бжеського, він стримався.
— Та на що ж вам, хлопці, сорочки? — удавано здивувався він.
— Які з вас будуть козаки, коли вас комашня лякає? Посоромтеся хоч пана, гетьмана… Воно й краще влітку без сорочки. І вітер тебе обдуває і сонечко припікає… Лікує воно кожну хворобу — і ломець, і сухоти. А вам — сорочки.
61
Мекка — арабське місто, де поховано мусульманського пророка Магомета і куди магометани ходять на прощу.
62
Намазлик — килимок, який мусульмани підстелюють під себе під час молитви. Мінарети — вежі мусульманської церкви, так званої мечеті. Аллах — бог, мулла — мусульманський піп.
63
Кет-худа — взагалі означає хазяїн, а в татарському селі — сільського старосту.