Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи
- Автор: Малярчук Таня
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-668-084-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи». Краткое содержание книги:
Бо легше не зважати на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук.
Тарас Прохасько
У мами нова зачіска - їй уже п’ятдесят років. Тато спеціально підстригся і підголився. Але в нього ще є совість і він не може прямо дивитися мені в очі, бачу, що не знає, як повестись, але наперед відчуває, що не втримається від несподіваної безпричинної агресії, яку і так не мав де подіти. Люди, очевидно, тримають свою агресію в животі, в одній з кишок, і не оминають вдалого моменту, щоб нарешті дати їй вихід у світ. Особливо коли побиття жертви відбудеться будь-якою ціною, чи він буде брати в ній участь, чи ні. Шкода втрачати можливість. Тому тато опустив очі. Як він себе почуває? Що скаже на своє виправдання через тиждень?
Я думаю, що ніхто з нормальних людей не відмовиться, коли я падаю, підхопити мене і кинути ще глибше.
Григорій, Іннин чоловік, сидить найдалі від мене. Завжди чужий і веселий, завжди знає, що має статись, і наперед підшуковує слова заспокоєння. Боїться набути ворогів.
Я заходжу до кухні, і за мною зачиняються двері. Мама каже: щоб не втекла. Забули про відчинене вікно.
Тато починає. Ми все знаємо, ти волочишся з одруженим чоловіком, у нього є жінка і дитина, - і на цьому несподівано, як то завжди буває, коли тебе б’ють, б’є мене в праву щоку. Я відхиляюсь, а мама називає мене сукою й собі гупає коліном у спину. Я намагаюся втекти в двері, але мене було схоплено за волосся і штовхнуто в протилежний бік. Кидаюсь до вікна, і в мене з носа течуть шмарки. Шкода, думаю я, що шмарки завжди псують гордий і неприступний вигляд, не даючи до кінця залишатися вищою за свій ніс. Мені двадцять років. Не було такої фортеці, перед воротами якої рано чи пізно не випорожнився б вандал.
Інна хоче, щоб усе пошвидше закінчилось, і пропонує тепер вислухати мене. Лізо, ти ж мусила чимось керуватись? Невже ти настільки дурна, що не передбачила результату? Я ж попереджувала, я все тобі казала, жодного кроку за межі жанру. Хіба не так?
Я обіймаю свою голову і мовчу. Тільки аби не били в голову. Я вас прошу, бийте куди завгодно, навіть в груди, тільки не в голову. В голові я виношую дітей, яких повинен з’їсти Хронос.
Я думаю, що все мине. Навіть більше - все заспокоїться. Мама з татом заспокояться, Інна з Григорієм, і телефон, і серце. Тільки Хронос, цей вічний розпусник і кат, буде мовчки гріти мою винну постіль до кожного наступного завтра.
Головне - стіни, думаю я. Стіни по обидва боки себе, зсередини і ззовні. Ні сигарети, ні алкоголь, тільки закладена доверху цегла допоможе мені здобути по правді заслужене вигнання. Не в рай, як то колись було з першобатьками, а в пустелю абсолютного мовчання, де з каменя, як орхідеї, проростають усі майбутні усмішки.
Кров не тече - тому Інна трохи розчарована. Замість крові тільки слина і шмарки. Багато слини, що бризкає не з рота, а з очей.
Де ти?
Надворі така темрява і осінь, що нема рації чекати на воскресіння.
Більше ніколи нічого не настане, крім нового дня. Крім ще одного. Не останнього.
Де ж ти зараз? Невже грієшся біля брами власного шлюбу? Невже двох жінок забагато на одне життя? Невже тільки перша має право з тобою зістарітись?
Мене нудить, а він у цей час розстібає дружині сорочку. Ні в якому разі не припиняти фізичність, решту ж інстинктів повернуться згодом. Інстинкти, як перелітні птахи, завжди повертаються на свою істинну батьківщину. А почуття - це пташиний послід, який залишається опісля за океаном.
Кухня із запахом печених крил розростається, проте не виходить за межі всесвіту. Я бачу, що моя мама вміє дуже добре битися, навіть в тата це не виходить так досконало. Вона вправно заламує мої руки, ніби гілки дерева, і я на весь голос починаю ридати. Відчуваю, що нема кари на мою теперішню правду. Нема такого делейта, щоб стерти один мій схлип. Дайте жінці виридати свою апокаліптичну апологію щастя - і вона буде щасливою. Треба ж і їй колись перенести на собі досвід знищення. Руїна, на якій, ніби пустеля, цвістиме тіло. Тіло, яке, ніби виразка, цвістиме в часі і просторі.
Я складаю свої крила тобі до ніг.
Що буде зараз? Я не знаю, куди подіти своє тіло, бо я бачила, як його били.
Що буде завтра? Я не знатиму, куди подіти своє тіло, бо пам’ятатиму, як його били.
Що робити, коли тебе б’ють і не вбивають?
Синці минуть, і любов мине, але що робити із зараз і завтра?
Як очікувалось, завтра настало завтра. Не раніше і не пізніше. З багатьма пігулками заспокійливого, зеленим чаєм і курінням. Думаю, чи здивували б мене нині кози і корови в центрі міста? Чи вразив би похорон когось із найближчих друзів? Взагалі, чи існує зараз щось із того, що існувало вчора?