Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи
- Автор: Малярчук Таня
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-668-084-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи». Краткое содержание книги:
Бо легше не зважати на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук.
Тарас Прохасько
- Від фізичного напруження я можу тріснути, як зашита повітряна кулька, - так сказала, і після того я більше не бачила, щоб дівчина тренувала свої руки. Зрештою, і її я більше не бачила - вона стала непомітною, як усі і як я. Її обличчя втратило суворість і грубі контури, помітно зм’якло, пальці на руках подовшали, голос повищав. У дівчини з’явилися проблеми: вона почала страждати через зовнішність, через брак комунікації, через кохання. Хлопці використовували її і покидали, а дівчина завжди була впевнена, що вони повернуться. Вона стала вірна, як собака; один комплімент - і ви ризикували потрапити до списку її «єдиних і саме тих» супутників життя. Руки завжди ховала в кишені, хоча вони, звичайно, ні в чому не були винні. Іноді я думала, що такі худі і тонкі вони вже не потрібні цій дівчині. Дівчина втратила їхню силу і стала нарешті жінкою.
Можливо, Інна також втратила свою шлюбну незалежність, коли зіткнулася з фізичною слабкістю.
Вони з Григорієм живуть на першому поверсі, а Інну завжди дратували сусідські автомобілі під вікнами. Інну взагалі завжди дратували неприємні запахи. І от одного разу, коли Григорія не було вдома, черговий сусід у черговий раз під Інниним вікном розпочав миття свого авта. Інна попросила сусіда припинити або від’їхати з-під її вікна. Сусід відмовився. Інна почала кричати. Він її послав. І тоді сестра, не довго думаючи, вилила сусідові на машину настоянку з курячого посліду, яким вона підливає вазони. Розлючений чоловік прибіг до Інни в квартиру (вона спокійно йому відчинила, бо до того була абсолютно безстрашною), і зовсім несподівано, на Іннин превеликий подив, схопив її за плечі і почав трусити. Інна не чекала такого, вона і не припускала, що таке взагалі можливе. Вона годину сиділа на підлозі і невидющо дивилася кудись наперед себе. Костик приносив їй води, втішав її, гладив по голові, пригортав до себе і співчутливо розглядав синці на руках. Синці були майже непомітними, але Інна не могла вкласти у свій відкореґований світ факт їхнього існування. Потім вона годину плакала. Костик витирав їй сльози з підборіддя і шиї. А вже потім, очевидно, Інна подивилася в дзеркало й усвідомила себе трохи розповнілою одруженою жінкою з двома дітьми і слабкими руками.
Я усвідомила власну немічність набагато раніше. Я завжди знала про неї. Завжди боялася чужої агресії і найперше - з боку тата.
Я знала, коли була недолугою замкненою дівчинкою, що він будь-якої миті може ні з того ні з сього вдарити мене в обличчя. На цей удар я чекала дуже довго. Він був неминучим - я була переконана.
Я спеціально дратувала тата дрібницями, докоряла йому його курінням в кімнаті, сміялася з його хвалькуватості, не подавала йому їсти, коли він наказував, або просто не виконувала його настанови, - і все це через те, що я вже не мала терпіння чекати, коли нарешті дістану свій заслужений удар в обличчя. Я хотіла пришвидшити його чи принаймні логічно обґрунтувати. Я тремтіла у його щоденному передчутті, йшла з дому, влаштовувала істерики, кричала татові образливі речі, щоб нарешті моя підозра удару справдилася. Можливо, такою поведінкою я намагалася перебороти в собі страх удару. Не могла витримати постійно його передчувати. Жити в постійному передударному стані.
Напевно, щось таке було в моєму батькові, що виказувало його потенційну здатність мене набити. Хоча, коли він справді бив, мене ніколи не боліло. Він бив абсолютно не боляче, як за прислів’ями повинні були б бити матері. В моєму випадку сталося все навпаки: мама била дуже боляче, принаймні так мені здавалося, а можливо, її биття набувало більшої ударної сили, підкріплене пронизливим криком і потворними гримасами.
Тато бив так, ніби просто торкався мого тіла, щоб упевнитися в його реальності. Або так: процес лупцювання, яким би зовні він не виглядав серйозним, тата чомусь смішив, і коли він тільки здіймав на мене руку, його рот мимохіть скривлявся в усмішці, перетворюючи загрозливу ситуацію у фарс.
Ні, я не боялася татового побиття. Я боялася самої його можливості. За багато років спільного життя я напам’ять вивчила татові настрої і точно знала, якого настрою боюся найбільше.
Цей його настрій був філософським, а не побутовим чи соціальним. Тато хмурнів, зводив докупи брови, лінія рота вигиналась у верхню половину прямокутника, а ніс ставав таким гострим, що я боялася раптом об нього порізатися. Татові тоді було все до сраки. І мама, і робота, і гроші, і життєве призначення. Він ненавидів тоді людський голос, і чим більше цей голос лунав невпевненіше, тим більше тато його ненавидів.
Тато повертався з роботи, а я, ніби між іншим, виходила йому назустріч, і відразу фіксувала характер настрою. Саме той. У животі починало млоїти. Зараз хтось неодмінно на нього наткнеться - чи Інна, чи мама. Я не хотіла цього. Я хотіла його розвеселити. Хотіла, щоб всі люди любили всіх інших людей. І тому я, хоч знала з досвіду, що найкраще зараз сховатися до своєї кімнати, майже не тямлячись, як на страту, простувала йому назустріч і невпевнено казала: «Тату, тільки не кажіть, що і сьогодні Ви забули принести мені з робота пластилін».