Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи
- Автор: Малярчук Таня
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-668-084-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи». Краткое содержание книги:
Бо легше не зважати на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук.
Тарас Прохасько
Він ображається і йде, мовляв, я від самого початку про все знала і ніхто не обіцяв мені абсолютної вічності. Він йде один раз, тоді як я йшла так часто, що не пам’ятаю, коли вперше йому обридло наздоганяти. Він так пішов від мене, ніби не наздогнав. Я залишилася, щоб вічно наздоганяти саму себе, щоразу вертаючись туди, де вистачило кількох слів для непорозуміння.
Він надто багато мав, щоб мати ще й мене. Якби я залишилася, його вщерть переповнена пам’ять рано чи пізно дала б збій і стерла б у мені щось найважливіше, те, без чого я не зможу нормально функціонувати в очах навпроти. Від мене зостанеться карикатура на ідеал, надкушений ніготь, прокладка, щось дуже смішне і дурне, ніс без обличчя, непомите волосся. Вогник від сигарети.
Що ж ти відразу все отримав, не дочекавшись того, що буду я?
Часто незалежно від себе згадую своє життя вже прожитим.
Бачу мого тата, великого вісімдесятикілограмового тата, невдаху в джинсовому костюмі, в туфлях і в дерматиновій кепці, лице поморщене і чорне, він кудись біжить, трохи вайлувато, як ведмідь, може, має з кимсь зустрітися, може, навіть зі мною, а може, все робить для того, щоб якраз зі мною не зустрітися, він не любить мене, і я так само - а могла б, я це розумію вже зараз, що цілком щиро і віддано могла б його любити, якби десь у далекому дитинстві одного разу інакше подивилася йому в очі, сказала щось інше, аніж сказала. Бракувало дуже мало - найменша дитяча ласка - і його любов була б у мене в кишені. Ти дуже схожий на нього. Мій тато тобі сподобався б.
Бачу Костика. Мого малого небожа, в шортиках і з пов’язаною білою футболкою на голові. Він стоїть на березі річки, в долині, а я дуже швидко проїжджаю дорогою повз нього, ніби пролітаю, трохи згори - над річкою і долиною, так швидко, що, здається, мине одна мить - і Костик буде старим, а я вмру, і ця мить - останнє, за чим я тужитиму. Костик дивиться в мій бік, але я не впевнена, що він мене бачить, ні, навіть так - не впевнена, що він мене пам’ятає. Я махаю йому рукою, мовляв, Костику, невже ти мене не впізнав? Невже твоє дитинство так глибоко сховало моє обличчя, що зараз воно, навіть усміхнене, нічого в тобі не ворушить? Невже тобі на багато років вистачило самих лише батьків і друзів? Так не буває, Костику, люди повинні пам’ятати своїх м’ятежних тіток, які якось поїхали з родини й міста і не повернулись.
А далі ти - третій чоловік у моєму житті. Я бачу тебе не моїм і збайдужілим до мене, таким, що згадує про мене, але без відчаю. Ти сумуєш за чимось іншим, можливо, за тим, що так мало вдалося запам’ятати. Або забути. Незабаром ти полисієш, животик стане трохи округлішим, а руки - сірішими. Твоїй доньці виповниться десять, а дружині - тридцять п’ять. Ви мило прогулюєтесь вулицею, обговорюючи вади й перспективи свого шлюбу і те, що шлюбу позбутися куди важче, ніж кохання.
Троє чоловіків, яких я завжди бачу, коли тужу, - завжди мовчать.
Над містом темрява. Я більше боюся, ніж показую. Тремчу. Не зможу дати відсіч поганим людям. Так їх називаю, бо нема іншого, гіршого, слова. В ньому - щось від дитячого страху до чужих, з якими неможливо боротися. Я знаю наперед, що вони скажуть, як будуть сипатися з їхнього рота прокльони, як дриґатимуться їхні брови і нижня губа - я все знаю наперед, бо я завжди все знаю, але не зможу опиратися. Я впаду їм до ніг і проситиму вибачення, цілуватиму їхні зведені, щоб мене вбити, руки, лиґатиму їхню слину, як сперму ґвалтівника. Тільки аби дали пожити дозавтра. Аби ще один день продихати. Аби ще один день його пролюбити.
Чекаю.
Коли нарешті будуть бити. Завжди боялась одного тільки побиття і більше нічого, ані крику, ані дорікань, ані молінь, ані зневаги.
Всі зібралися на кухні. Я не маю права когось любити. Діти понад страждання. Страждання понад усе.
В кухні смердить печеними курячими крильцями. Я все думаю, що саме так, напевне, пахнуть обрізані крила ангелів. Цікаво, чи в ангелів, крім крил, є руки? Чи потрібні істоті, яка має крила, ще й руки? Навіщо весь цей час мені потрібні були руки, адже крилами цілком нормально можна харчуватися, мастурбувати і курити.
Всі мирно сидять і їдять курячі крильця.
Я знаю, що вони знають. Інна, сестра, вагітна, на сьомому місяці. їй не можна нервуватися. Вона хіба потім витре мені з носа і з підборіддя кров. Костик теж щось знає. На свої сім років він розуміє вже те, що про таємне рано чи пізно всі довідаються. Так, він три тижні приховував від батьків двійку, але потім батьки однаково набили його настільки, наскільки він заслуговував. Він спокійно повідомив мене, що старші завжди б’ють по заслузі - не забагато і не замало - хіба якщо зважишся стати на коліна і проситимешся.