Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи
- Автор: Малярчук Таня
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-668-084-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи». Краткое содержание книги:
Бо легше не зважати на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук.
Тарас Прохасько
Я вдячна сестрі за те, що вона витрачає свій вільний час на моє перевиховання. Щоб вивести мене в люди й навчити господарювати.
Бувало, Інна сідала в кухні біля вікна і починала.
Веліла мені підмітати так, щоб не здіймати пилюки, витирати стіл так, щоб жодна крихта не впала на підметену підлогу (і взагалі - спочатку треба витирати стіл, а потім - підмітати підлогу), вчила мене розбивати яйця так, щоб шкаралупа не потрапляла в тісто, вчила мити сковорідку щоразу після її використання, вчила одним махом зливати сметану з трилітрового слоїка скислого молока, вчила правильно заварювати чай з найменшою кількістю опіків, - і завжди мужньо витримувала мій тупуватий вираз обличчя і дистрофічне неволодіння верхніми кінцівками. Я, можливо, змогла б бездоганно виконувати Іннині інструкції, якби тільки дивилася собі під руки. Але я завжди дивилася на Інну. Як загіпнотизована. Не могла інакше. Інні, без сумніву, було приємно, бо так я виглядала дуже приречено. Розбиваючи яйце, я наперед знала, що розіб’ю його зле, Інна це знала, і я знала, що Інна знає, а не вгадати їй було б дуже неприємно. Я не могла боротися проти її впевненості щодо мене. Щоб даремно не розхвилювати сестру, я була ладна зламати собі руку, замішуючи дріжджове тісто на пиріжки, мовляв, Іннусю, не турбуйся, за жодних обставин з мене нічого не вийде, окрім лобуряки і невігласа, правда стовідсотково на твоєму боці, одного дня я на рівній дорозі перечеплюсь об власну недоумкуватість і заб’юся до смерті, я взагалі дивуюся, як дожила до двадцяти років, якщо п’ятнадцять з них сама не прала собі нижню білизну.
Як правило, Інна не виказувала одержаної втіхи, а навпаки, журилася мною і пояснювала, навіщо треба вміти розбивати яйця. Тільки здається, що розбивання яєць - справа неважлива. Але не переймайся так, Лізо, ти ще не цілковито пропаща.
Вже під кінець сеансу Інна питала, як я. Тобто як я поживаю.
Я похапцем, відітхнувши, мало не захлинаючись слиною, швидко починала оповідати якісь історії про хлопчиків, які просили в мене сигарети, а я натомість дала їм цукерки, про ластівок, які раптово мені на радість з’явилися в дворі, але я називатиму їх чайками, бо справді певна подібність є, про мої педофілійні настрої - і лепетала так швидко, що абсолютно нічого не помічала, зокрема те, що Інна давно мене не слухає, а дивиться телевізор чи просто спить.
Її семилітній син Костик, мій небіж, у цей час, як правило, стріляв у дворі петардами, і я раділа, що він це робить не в моїй голові.
Я хочу спокою. Коли Інна поверталася до себе додому, я годину не підводилася з ліжка.
Добре, думала я, якщо є куди сховатись у разі чийогось приходу, добре вміти майстерно приховувати себе від інших, узагалі добре вміти ховатися. Неприємно, коли хтось бачить тебе частіше, ніж ти хотіла б.
- Що ти будеш робити, коли ми підемо? - питає Інна, а Костик якраз посягає на мою останню банку вишень.
- Щось почитаю або вийду на балкон засмагати, - в цей момент я вірю в сказане більше, ніж сестра.
На телефон ніхто не дивиться, але всі відчувають його вагому присутність у моїй квартирі. Інна виглядає проникливішою, ніж є насправді. Багатозначно запитує:
- І ти не будеш нікому телефонувати?
О, панно Інно, панно Інно, думала я, ти все одно не зможеш нічого вдіяти! Хіба не бачиш, що замість жил у моєму тілі протягнені телефонні дроти? Вголос відповідаю:
- Хіба ти не знаєш, що я вже вилікувалась? Я не маю куди дзвонити, окрім як замовити квитки в акваріум чорноморських риб. Зі мною все буде добре.
Інна з сином ще довго тупцюють в коридорі.
Я ніколи тебе не забуду, злотоцінна Інно, думала я, в тебе буде ще кількоро дітей з бантиками і рожевими щічками, твоя оселя вгинатиметься від екзотичних рослин і крісел з червоного дерева, ти дивитимешся телевізор вибірково, а не цілими днями і, о найкраща з усіх сестер, через кілька десятиліть я вмру від туги за тобою.
- Ляж на диван і спробуй розслабитися, - радить Інна, - я знаю, як тобі важко, але ти повинна це пережити. Можеш вищипати брови або повиколювати очі.
Я так ніколи і не взнала, чи останнє Інна сказала насправді, чи якраз тої миті я збожеволіла.
Задзвонив телефон.
- Ти чекаєш дзвінка?!!
- Ні, але, може, це хтось із риб подзвонив сказати, що акваріум сьогодні не працює.
- Лізо, ти завжди мені брешеш!
- Іннусю, неправда.
- Ліз, дивися мені в очі!
- Може, хтось помилився номером?
- Лі, я знаю, що це він! Ти щойно пообіцяла більше з ним не бачитися!
- Сестричко, це не він. Я не бачила його цілу вічність.
- Ел!!!
Телефон замовк. Я поцілувала Інну в руку, а Костика в чоло. Зробила це для того, щоб жодна жива душа не запідозрила мене у ненависті до людей.