Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи
- Автор: Малярчук Таня
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Лілея-НВ
- ISBN: 966-668-084-X
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи». Краткое содержание книги:
Бо легше не зважати на те, що Таня народилася в Івано-Франківську, у 1983 році, що вона десь вчилася і десь ще недовчилася, що вона щодня щось робить, ніж відділити написану нею прозу від Тані Малярчук.
Тарас Прохасько
Постійно уявляю свою праву руку до зап’ястя від-членованою від решти руки. Вона делікатно покоїться в одному кутку кімнати, а я - так само делікатно - в іншому. Ми з моєю рукою перебуваємо по різні боки втихомиреного розпачу. Я думаю, що настає таке завтра, коли жінка одержує своє невід’ємне право на істерію.
Послухай, якщо ти ще десь є, - оргія скінчилася. Тепер ми будемо мешкати спокійно і гарно, ніби нічого такого не сталося. Жодного кроку назустріч, з квартири і з життя. Жодного слова поза побут і філософію. Ми обоє тепер герої: ти - втечі, а я - терпіння.
В моєму дитячому садку було фортепіано. Воно жило у великій залі, куди нас приводили двічі на тиждень. Нас вели парами, ми трималися за руки, минали довгі коридори з вітражами, у коридорах смерділо сирістю і завжди - котлетами, тому ми йшли дуже швидко, не розмовляючи, а тільки стискаючи руки одне одного, аби скоріше проскочити у велику привітну залу, залиту світлом і чимось таємничим. У залі нас садовили на розмальовані червоними квітами дерев’яні стільчики, і заходила вона. Висока сухоребра жінка з довгим волоссям. Завжди у тонкій білій блузі з рюшами і чорній вузькій спідниці. Наша вчителька музики. Вона сідала за фортепіано і починала грати, а я дивилась, як фортепіано згорблювало її, як волосся спадало з її чола на плечі, як через тонку блузу пробивалось мереживо ліфчика, і тоді я відчувала якусь тонку лінію навколо горла й живота, яку могла б назвати ніжністю, якби лінії і почуття вимірювалися лише словами, і я не співала, а лиш заплющувала очі, щоб усе дивитися на фортепіано, вчительку і її мереживо під сорочкою, і робила так протягом багатьох років, доки остаточно не затерлося її лице і не забулися її запахи.
Коли тато забирав мене з садка, і ми повертались калюжами додому, я розповідала про довгі темні коридори з вітражами, про Мар’яна, який завжди пхає пальці в рот, про котлети з хліба і про те, що я понад все на світі хотіла б мати вдома фортепіано, схоже до того, яке живе у великій світлій залі нашого дитсадка. Я питала тата: «Ти мені купиш фортепіано?», а він завжди відповідав, що купить, хоч так ніколи і не купив.
Я згадала, як мама принесла багато хризантем, а я сиділа в куті, бо перед тим защиро прикинулась мертвою і всіх дуже налякала. Мама розкладала хризантеми по вазах у кожну кімнату. Тато сидів за столом і пив чай. Мама просила тата пробачити мені, звільните від покарання, але я ніяк не могла почути, що тато відповідає. Мені було страшенно нудно в куті, я вже перестала плакати і кривилася тільки, коли хтось звертав на мене увагу, здавалось, я сиділа там вічність, аж поки у квартирі не стало темно і у вікнах навпроти не засвітилося. Щомиті я готова була порушити заборону виходити з кута, думала, ось зараз візьму і вийду, і нічого вони мені не зроблять, але час усе минав, а я все не виходила. Я боялася. Пахли хризантеми. За фортепіано сиділа висока худа вчителька співів і грала, але ніхто з нас не співав, бо не хотів порушити щось у повітрі, розірвати лінію її тіла, яку я могла б назвати ніжністю або страхом ніжності, якби відчуття було співмірне з геометрією; ніхто ані пискнув, навіть Мар’ян, який завжди любив пищати по-справжньому; на стіні - портрет Леніна; гнів учительки, яка не могла зрозуміти, чому ми не співаємо; її білі груди, - так, я пам’ятаю найбільше її білі груди, які ніколи не бачила, але насправді бачила завжди, а потім тато переносив мене сплячу з кута на ліжко, - і голос фортепіано звучав далі.
(реставрація): Неможливо повернути себе назад - до тої себе, якою була ще кілька місяців тому. Коли виходиш з берегів власного інтиму. Очевидно, є безліч подій, випадків і ситуацій, після яких дорога назад уже не має сенсу. Треба мовчати й уважно спостерігати за наслідками. Придивлятися. Можливо, моє падіння не таке вже й страшне, можливо, це не я впала, а світ піднявся вище свого звичайного рівня. Треба прислухатися. Треба мовчати. Треба нарешті перестати(,) боятися(,) продовжувати.
Всі мої герої померли.
Але треба було б сказати - всі мої імена померли, бо іншого героя, крім мене самої, в мене не було, - а я ще жива.
Було багато імен, але жодного вдалого. Так і не змогла себе нормально назвати, напевне, через брак
ВІДСУТНІ 2 СТОРІНКИ
Наступного ранку вона казала те саме, але я не вірила, та сніг насправді випадав. Мама, напевно, вміла ним керувати. Він випадав, коли їй того хотілося. Не знаю, чи зараз теж так, а чи, може, відповідальність на себе перейняла якась інша мама. У всякому разі треба в неї запитати, що це за фокуси посеред жовтня, нехай опам’ятається - зараз усім погано - не тільки їй.