Свідків злочину не було

— Давайте. Він охоче згодиться, — посміхнувся майор. — Признатись, Арсене Федоровичу, мене дуже турбує доля Руслана. Із Хрипливим майже все відомо. Залишилися дрібниці, якщо не трапиться щось непередбачене.

— Чому Руслана, Дмитре Юхимовичу? — здивувався я. — Мені здається, йому ніщо не загрожує.

— Аби ж то… Ви могли б побудувати бездоганну робочу версію, добре обгрунтовану, з вмотивованими вчинками, бо, мабуть, справді Табурчак залицяється до Шулешко, втік з відрядження, ночував у неї, і навіть хтось сказав сину про зраду батька. Але… — Скорич підняв угору вказівний палець. — З'являється маленьке «але», яке не дає ні вам, ні мені спокою, від чого така версія втрачає смисл.

— Яке «але»? — забринів мій голос від хвилювання.

Скорич уважно подивився на мене, аж мені стало незручно.

— Дзвінок Руслана додому після тренування, — сухо, офіційно відповів.

— Сьогодні вранці знову хтось Дзвонив і мовчав. Табурчак чула вуличний шум, — сказав я. — І ті дзвінки дратують її. Ніби хтось навмисне…

— Хай дзвонить, — байдуже перебив Скорич. — А вам не здається, що батько хоче спокутувати власну провину? У Табурчака вища освіта, і в загальних рисах він уявляє пашу роботу, труднощі, а скаргу написав. Навіщо?

— Навіщо? — повторив я і замислився. — Ніби хоче виправдатись… перед дружиною і самим собою. Мовляв, не сиджу склавши руки, а щось роблю, щоб розшукати сина.

— Еге, виправдання. Значить, підсвідомо підтвердив, що син знає про його зраду, — зробив остаточний висновок Скорич. — Адже він пішов од вас без невдоволення?

— Тільки спочатку…

— Ну от, — майор задивився у вікно й раптом спитав: — Ви любите дітей?

Я розгубився, бо ніколи не ставив перед собою подібного запитання. Діти… До них я не виявляв особливої цікавості, бо-вони якось існували поза моєю увагою. Коли б зі мною росли молодші брат чи сестра, може, мав би більше прихильності до дітей. І тут я подумав, що мої ровесники вже давно батьки, а дехто відсвяткував перший шкільний дзвоник. Мені стало сумно, наче поступово втратив щось найдорожче. Гостро, як ніколи, я зрозумів біль своєї матері, яка досі бідкалась моїм холостякуванням.

Скорич помітив, що я знітився, й підбадьорив:

— Звісно, вам зараз важко відповісти. Але все попереду. Так от…

Задзвонив телефон. Дмитро Юхимович неохоче підняв трубку.

— Скорич, — коротко сказав.

Його обличчя зосередилось. Він подивився на мене, і я зрозумів, що трапилася подія, до якої я теж мав відношення.

— Хвилиночку, сержанте, — перебив співрозмовника майор. — На тілі не видно слідів наруги? А на зап'ястях рук і щиколотках ніг нема залишків мотузки? — запитав Скорич. — Угу… угу… Зачекайте. Через півгодини приїде капітан Загайгора, — і поклав трубку.

Я здогадався, що знайшли чийсь труп. Мені забракло повітря.

— Біля маяка до берега прибило утопленика, хлопчину, — сказав майор. — Сідайте в машину до Миколи, заїдьте за Табурчаками і до маяка. Проведете опізнання.

— Ви вважаєте?..

— У нас, на жаль, часто топляться діти, — ухилився Скорич від прямої відповіді.