Свідків злочину не було

З важким серцем я трясся у «газику».

Попереду чекала дуже неприємна процедура. Нежива людина завжди справляла на мене гнітюче враження, і я до цього ніяк це міг звикнути. Особливо важко було в присутності близьких загиблого, які глибоко переживали своє горе. Не знав, як сприйме опізнання мати Руслана, якщо навіть то буде не її син. За батька менше турбувався. Батьки стриманіші, завжди страждали мовчки.

— Що ви кажете? — спитав Микола.

— Я? Нічого, — здивувався.

Мабуть, щось бовкнув уголос. Треба стримуватись. Я тільки безсторонній збирач фактів і доказів. Особисті почуття — поза службою. Думав, що сказати Табурчак, щоб не терзав її змучене серце біль. Попросити чоловіка, щоб умовив не їхати? Не послухає вона. Краще вигадаю якусь причину, чого я до них заїхав, і візьму з собою тільки чоловіка. А про опізнання — ні слова.

Наш «газик» вихопився на вулицю Декабристів. Звіддаля помітив під акацією базарувальницю у своїй незмінній бляклій сукні.

— Повернете ліворуч, у двір дев'ятого будинку, — сказав Миколі.

Коло ліфта постояв, — набирався рішучості… Натиснув кнопку — вона спалахнула червоним світлом. На шостому поверсі, перед дверима квартири знову забарився. Не подзвонив. Чомусь був упевнений: не замкнуто, і натис на ручку. В коридорі, у тьмяному прямокутнику дзеркала, побачив себе — пригніченого, з напруженим обличчям.

Увійшов до вітальні. Валентина Гнатівна сиділа біля телефону, що стояв на підвіконні. Вона ніби не кидала того місця відтоді, як я тут був. Оглянулась — схопилася й безсило опустилась. Втупила у мене погляд, сповнений розпачу. Подалася ще дужче: запали щоки, аж випнулись вилиці, а чорна сукня бахматилась, взялася зморшками на грудях. Ми дивилися один на одного, і я ніяк не наважувався заговорити.

— Значить, нема… — шелеснули її знекровлені губи, і Валентина Гнатівна відвернулася до вікна.

Я стояв і шукав слова співчуття, проте мовчав, бо відчував їхню безглуздість перед материнським горем. Натомість закипала злість на Табурчака, який підштовхнув сина на такий вчинок, хоч розум заперечував: провина інженера не доведена. Я опанував собою.

— А де Вадим Іванович?

— У його кімнаті.

Табурчак спав на ліжкові Руслана. Лежав горілиць, одягнутий, у тих клятих туфлях. Його продовгувате обличчя посіріло, й під очима темні півкола. Повні губи скривлені, мов збирався от-от заплакати, а може, й плакав уві сні. І мені стало шкода того здорового чоловіка, незважаючи на підозру. Не хотілося його будити, та без дружини я розповім йому, чому приїхав, і доторкнувся до його руки. Він одразу розплющив очі, ніби й не спав, якусь мить дивився на мене неосмисленим поглядом, потім звівся, міцно потер долонями лице.

— Є якісь новини? — глухо запитав.

— Треба, щоб ви поїхали зі мною.

— Куди? Ви знайшли, у кого ховається Руслан? — скинувся увесь.

— Знайшли… утопленика. Валентині Гнатівні я не сказав.

— Утопленика? Хлопчину? — зблід Табурчак і стулив губи, щоб не зірвався вигук. — І ви вважаєте?.. Руслан добре плаває…